У майже чотиритисячній громаді Вишеньківської сільської ради Бориспільського району на кожну сотню дорослих жителів припадає лишень одна людина, яка зі зброєю в руках боролася за нашу незалежність на Сході країни. Одначе жоден з учасників бойових дій із самого початку війни не отримав від місцевої влади ані клаптика землі, хоча вільних ділянок на цих теренах удосталь
— Що, знову жебраєте, вівці? — тихо запитує літній місцевий можновладець, дивлячись кудись убік. Він стоїть наді мною та Русланом Сергіяном на високому ґанку сільради. «Народний обранець» чудово розуміє, що ми його чуємо, але жорстко відповісти на образу не можемо, бо звертається він начебто не до нас.
Очі колишнього розвідника Руслана враз набувають сталевого відтінку, він кривиться в гнівній посмішці й голосно, аби було чутно перехожим, кидає кривдникові:
— Ішов би ти звідси без моєї допомоги. Бо зараз нагадаю, звідки в тебе три власні крамниці за твоєї офіційної зарплатні!
Непоказний на вигляд чоловічок миттю зникає за дверима, а Сергіян, уражений почутим, каже мені:
— Ну що, переконався? Ти в однострої, і він, не додивившись, подумав, що побачив одного з наших сільських ветеранів. Тому не посоромився таке бовкнути, вважає, що недоторканний. Буквально в усіх чинуш двох сіл Вишеньківської ради ставлення до нас однакове. Вони мають нас за отару овець із 36 голів… Але й страхаються не на жарт, бо ми їм жару за комір сиплемо регулярно. Нині ми їм гірші за кістку в горлі…
Цього дня в приміщенні сільради веде прийом своїх виборців депутат Верховної Ради України Сергій Міщенко. Поки очікуємо своєї черги, Руслан розповідає.
…Після повернення з війни вишеньківські ветерани вже дивилися на довколишнє іншими очима.
Попри спротив владних структур села, ветерани АТО ліквідували пришкільне ритуальне бюро, кілька крамничок-гадючників, де при дітях продавали алкоголь на розлив, наркоманські кубла. Опісля примусили поважати закон дві компанії перевізників. Це окрема історія, але коротко розповісти про неї все ж варто.
Ветерани АТО добиралися на роботу, постійно сперечаючись із водіями за своє право на пільговий проїзд. Влада їхніми скаргами нехтувала, хлопці терпіли. Утім терпець таки урвався: один із водіїв нахабно вигнав з автобуса вдову бійця АТО із чотирма дітьми. Атовці без жодних посадовців та незворушної поліції зібралися гуртом і самі поставили на місце перевізників. Просто, по-чоловічому… В соціальних мережах уїдливо коментували відео із жалюгідним кривдником удови у вщерть заповненому атовцями автобусі…
Утім коли зайшла мова про виділення землі, ветерани АТО наче налетіли на повному ходу на броньовану браму. Двадцять два депутати сільради, як один, раз у раз під різними приводами відмовляли їм у ділянках і під забудову, і під сільське господарство. А самі, скажімо, навіть «не помітили» того, що одне із місцевих підприємств поцупило 150 кубометрів відбірного чорнозему із… закріпленого за сільрадою річкового берега!
Ветерани спіймали крадіїв, як то кажуть, на гарячому — під час робіт із технікою. Одразу викликали поліцію та з десяток депутатів. Ті склали протоколи, наступного дня було порушено кримінальну справу. Але за деякий час справу припинили, бо не знайшлося юридично винуватих, а землю «невинуваті» спокійнісінько вивезли! Сергіян із цього приводу подав позов до суду. Окремим рішенням суддя зобов’язав правоохоронні органи поновити кримінальне провадження. Здогадайтеся, чим усе закінчилося…
…Ми все ще чекаємо депутатського прийому. Руслан неквапливо демонструє мені завірені мокрими печатками рішення суду, прокуратури, сесій сільської ради, даючи змогу їх сфотографувати.
Деякі папери просто вражають цинічністю. Зокрема, я технічно фіксую кілька відмов атовцям у виділенні ділянок під приводом відсутності вільних земель. А на наступному документі — офіційна відповідь на запит Сергіяна до Головного управління Держгеокадастру Київської області: «На ваше звернення надаємо відомості про землі запасу та землі, не надані у власність або користування… Згідно державної статистичної звітності по формі «6-зем» по Вишеньківській сільраді Бориспільського району, площа таких земель становить 346,38 га…»
— Руслане, — запитую, — а як же вашим обранцям удається вас же й ошукувати?
— Технічно це нескладно. Головний метод — змова, завдання — відшити фінансово невигідних претендентів на ділянки. Ресурс вільних земель не безмежний, і попит на них завжди є. Водночас 75% наших сільських депутатів сидять у своїх кріслах по три-чотири терміни. До того ж у селі всі пов’язані родинними зв’язками, кумівством, шкільною дружбою… Вони вже своєрідна команда. Серед них є люди, які чудово знають шпарини в законодавстві, через які чесну людину, яка нічим не може «зацікавити», можна роками цілком офіційно ганяти з кабінету в кабінет. А в цей час земельні ділянки розходяться. Я можу підкріпити ці слова свідченням десятків людей.
— Вихід у нас один, — продовжує Руслан, — закріпляти кожен свій крок документально та бути непохитними. Мені, наприклад, останнього разу сесія сільради відмовила у виділенні ділянки під приводом ненадання разом із заявою завірених графічних матеріалів Держгеокадастру, на яких зазначено вільну землю. Такі матеріали в мене були і є, однак перед сесією вони раптом «загубилися». Нинішню, нову заяву я підкріплю зареєстрованим у сільраді описом пакета документів до заяви та зшию їх ниткою.
Ми продовжуємо розмову вже на прийомі в народного депутата України.
— Як професійний юрист і колишній обласний прокурор, я радив би атовцям не обмежуватися судами й прокуратурою. На жаль, юридично ми не можемо покарати сесію сільради за незаконні рішення, бо це колегіальний орган. Не можемо ми й примусити депутатів голосувати за те чи інше питання. Треба дивитися, кого ти ведеш у владу своїм голосуванням. Як на мене, найдієвіший спосіб впливу на самоврядні спільноти — це відкликання недобросовісних обранців через механізм збору підписів громади та громадські збори…
Недаремно в народі кажуть, що кров загиблих — на руках байдужих. Отже, громаді треба бути пильною до діяльності своїх обранців, бо кожен може зіткнутися з чиновницьким свавіллям.
Віктор Шевченко, НА