Ця маленька, але цікава історія від першої особи – про те, як доля і гвардія може звести двох зовсім не знайомих людей, які потім стають одним цілим на все своє життя.
Дуже приємно думками повернутись у той час і згадати, як це було. Бо іноді і не повіриш, як на такій відстані один від одного ми змогли зустрітися.
На той час ми жили та проходили службу у різних містах України. Та одного дня ми зустрілися на зборах психологів, що проходили в місті Запоріжжі, в частині, де я служив. Тоді до нас із Одеси мала приїхати група офіцерів-психологів для проведення тренінгів з учасниками АТО. Але я і гадки не мав, що серед цих людей, я зустріну кохання свого життя.
Колись я жартував на теми близьких відносин між людьми, які носять форму, і завжди думав, що жінка-військова – ніколи не стане мені дружиною. Як же я помилявся... Достатньо було лише першого погляду на неї, щоб я зрозумів, що це моє кохання, що це жінка, з якою я хочу прожити все своє життя.
Як учора пам’ятаю нашу першу зустріч, її усмішку, коли я вперше пожартував, її погляд, її слова. А потім їй потрібно було повертатися до Одеси. З того моменту в моєму житті все змінилося. Я вже не міг більше жити без неї. І навіть відстань не стала на заваді нашому коханню. Чотири місяці в розлуці… Тоді і прийшов час все змінити. Я звернувся до командування частини щодо переведення мене в Одесу. І як у казці – кожна історія кохання має кульмінацію у вигляді весілля. Так було і в нас. І кінець цієї історії став початком щасливого сімейного життя разом. За що кожен день я дякую долю, яка подарувала мені її, мою кохану дружину, мою рідну Олю…
Олександр Одинцов
