"Чего вы сюда приперлись?": боец АТО вспоминает, как их местные встречали

У волинського військовослужбовця Олександра Бісюка різні враження від війни на Сході, каже, вистачало й негативних моментів.

В Україні продовжується війна… До багатьох домівок вона постукала та забрала з дому батька, сина, чоловіка… Не за словами, а на власному досвіді знає, що таке бути в зоні, так званої АТО, наш земляк, житель села Оленівка – Олександр Бісюк, - пише на сторінках Район.Рожище Анна Манюхіна.

Знає, але як і більшість військовослужбовців не надто красномовний та відкритий. Це й зрозуміло. Не так давно він повернувся до мирного життя. А там… А там – люди гинули, потрапляли в полон, жили на волосині від смерті.

Народився Олександр і досі проживає в селі Оленівка Рожищенського району. Строкову службу проходив у Хмельницькому. Незадовго розпочалась на Сході війна.

Відбулась перша хвиля мобілізації, друга, третя, четверта. І ось під час п’ятої хвилі повістку, принесли у дім Бісюків. Всі були стривожені таким повідомленням, адже зовсім нещодавно в родині народилось немовля – син. Дружині дуже потрібна була допомога від чоловіка. Та ховатись ніхто не став.

«Ми тільки нещодавно дізнались, що його тоді не мали права мобілізувати. Адже маленька дитина в сім’ї. Та час назад не повернеш», – каже дружина Ольга.

Після проходження медогляду та оформлення відповідних документів, мобілізованих відправили на полігон у село Старичі Львівської області. Півтора місяці навчання і 48 бригаду, так званих хіміків, відправили на базу в село міського типу Володарське (нині Нікольське), що на Донеччині.

«Робили там все, що скажуть. Окопи рили. Постійно їздили на виїзди. Кормили нас повноцінно: м’ясом, ковбасою, сиром, яблуками. Не голодували, це точно. Одягу теж вистачало. Армія допомагала і волонтери теж, звичайно», – ділиться Олександр Володимирович.

Дружина Ольга розповідає, що бронежилет придбали волонтери, а от каску довелось купувати самим. «Дякуємо односельчанам, які допомогли з коштами», – каже Ольга.

Та попри це життя там, на Сході, не було солодким. Олександр промовляє, що східняки прийняли їх не дуже добре:

«Як тільки вийшли з потяга в Маріуполі, то бабулька почала кричати: «Нащо сюди приперлися?», – говорить атовець.

Слухати таке не дуже приємно. Та вояки старались ніяк не реагувати на такі вигуки. Знали, їдуть виконувати присягу рідному народові. А це не просто папірець – це обовʼязок кожного свідомого українця.

Вже на місці, базою для вояків слугувала стара автошкола, в якій вже давно ніхто нічого не робив.

«Єдиною розрадою було те, що я мав зв’язок із сім’єю. Майже щодня міг подзвонити до дружини і сказати, що зі мною все гаразд. Розпитати про синочка, батьків, про те, як Оля справляється по-господарству», – зізнається атовець.

Ольга каже, що свекруха Людмила дуже допомагала і з дитиною, і з іншими буденними справами.

За словами Олександра, Бог врятував їх бригаду від смертельних втрат, але були побратими, які побували в полоні. Це завкомандира взводу Михайло Кучевський з Вінницької області та командир взводу.

«Його швидко відпустили, десь через місяць. Він мало що розповідав про те, як там до них ставились. Старався менше про це говорити. Зазвичай, казав, що не били. А от командир взводу ще й досі в полоні. Про його долю, на жаль, досі нічого невідомо».

Олександр Бісюк каже, що люди на сході не надто переймаються своїми помешканнями. Будинки обшарпані, недоглянуті.

«Люди там ліниві, все розвалюється. Ніхто нічого не хоче робити. Хоча й були хороші домівки. Це, зазвичай, у багатих людей. Якось там так все склалося, що одні живуть дуже багато, а інші за межею бідності», – ділиться своїми враженнями вояк.

Одним приємним спогадом для Олександра залишається те, як йому повідомили, що він повертається додому. Його радості не було меж. Чоловік пригадує, що після однієї командировки (це було перед Пасхою 2016 року.– Авт.) їх більше нікуди не відправляли.

Військові робили лише все на базі у Володарську (Нікольському). І через деякий час Олександр повернувся додому, до сина, дружини, батьків у рідне село Оленівку. Це було 15 липня 2016 року. Його зустрічала вся сім’я.

Дружина Ольга говорить, що неодноразово прокидалась вночі. Все могла передумати, що тільки можливо. «Але Слава Богу, приїхав живим. Цілий рік і три місяці чекали його повернення і дочекалися. Зараз вже відійшли від тих страшних спогадів і переживань. Продовжуємо радіти життю і дякувати Богу, що все обійшлось. Хочеться, аби всі матері та дружини дочекалися своїх чоловіків і щоб на кінець закінчилася ця безглузда, але така страшна війна», – додала Ольга.

«Це символ миру, – посміхається чоловік, коли говорить про прапор України, який привіз зі Сходу. – Він нагадує про те, що варто все робити, аби війна не торкнулася землі на якій живуть твої рідні та близькі».