Общество

Если бы не война: Арсен Карапетян, Херсон (фото)

11 апреля 2016 16:02

Доброволец батальона  «К-2»

В мирной жизни – стоматолог.

"С детства, как говорят родители, никогда вредителем не был. Единственная вред был, когда я ножницами маленькими маникюрными порезал коврик. Больше ничего.

Мама вспоминает, что в детстве я хотел быть подводником, говорил: «Папе привезу пиво, а маме сапоги». Хотя отец никогда не пил пива, а у мамы сапог хватало. - С улыбкой рассказывает Арсен. - Я, все же, пошел по династии и стал врачом. Отец тоже врач. В 14 лет я слепил сам своими руками полный съемный протез, с моделированием, с постановкой. Для беззубых дедушек-бабушек такие делают. Конечно же, неправильно, но как оно может быть в 14 лет. Отец увидел, показал друзьям, сказал: «Все! Только медицина".

Я вступив до Херсонського базового медичного училища, успішно його закінчив. Відразу після закінчення вступив до університету Богомольця, на стоматологічний факультет.
Закінчив в 2006 році, але коли ще був студентом, то намагався практикувати, батькам допомогти, щоб було легше. Практикував курсу з третього».

А потім життя зробило кардинальний поворот. Причому випадково!
«Я ніколи не приховував, що мені було не до Майдану, коли все починалось. Для чого? У мене хороша робота і в політичних іграх я не замішаний. Не було причини. Але пішов хоч подивитись. А то всі там, а я й не був... Прийшов на Грушевського, став біля першої барикади, хотів сфотографуватися… І тут прилітає світлошумова граната і в метрах п’яти від мене вибухає… Як так??? Я ж нікого не чіпав… Ну тут відразу ж за бруківку – і зі всіма й погнав. Поїхав додому ввечері, переодягнувся в лижний костюм і з того часу я – частина Майдану».

…Нереальна історя. Чи не так?

«Я був автомайданівцем, але ми приєдналися до Автомайдану пізніше. Я був головою іншої групи. Хотів зареєструвати «Автосотню», але не судилося. Справ було і так багато: працювали, возили, допомагали людям. Потім ми влилися в «Автомайдан». У мене навіть був бейдж-перепустка під номером 5, мені ще Сенцов (Олег Сенцов, політув’язнений в Росії – Ред.) видавав, підписував. Він був тоді начальником штабу.

А потім почалася війна. Дуже багато друзів по Майдану, особливо 3-тя сотня, тепер це мої побратими, пішли в Нацгвардію, зараз Батальйон ім. Кульчицького. І я до них їздив, коли вони стояли під Слов'янськом. Їздив як волонтер спочатку, я ж автомайданівець і повинен допомагати... Раз поїхав, другий, потім почав у хлопців залишатися.

Так би і продовжувалось, якби не сталася не дуже гарна історія – мене мало не вбили... Після того я вирішив, що більше не поїду неофіційно, без оформлення. Батько мій помер вже, а мама одна. І якщо щось трапиться зі мною, хто подбає про неї? 
Багато думав куди піти. Дізнався, що формується добровольчий батальйон «К-2». Всі наші, з Майдану, туди пішли. І став я на той момент взводним.

У мене за плечима була військова кафедра, тож дещо я знав. Закінчив університет вже старшим лейтенантом військово-медичної служби.

Пройшли «учебку» і нас кинули в Волноваху. Так і почалася служба. В найближчих населених пунктах, проводили операції з 72-ю і 28-ю бригадами. Потім в Гірське перекинули, потім Кримське. Там були 9 місяців. 
У нас було 2 ВОПа (взводний опорний пункт – Ред.), перший ВОП, ми його називали «дискотекою» жартома, бо там була височина і ще… цвинтар. Зробили кругову оборону, зробили окопи, бліндажі, бійниці. Повністю для ведення кругового бою, на крайній випадок. Там була можливість прориву. Це була весна 2015.

Другий ВОП, назвався «Звір», там наш, вже ротний, тоді був командиром ВОПа, зробив ідеальний, зразковий ВОП. Навіть багато військових привозили своїх командирів, ротних, взводних. Показати, як потрібно робити ВОПи, там ВОП – шикарний, навіть була сонячна батарея, яка заряджала акумулятори. За день, наприклад, там повністю заряджався камазний акумулятор. Навіть була маленька антена і телевізор»

«Я ніколи не забував про те, що я лікар. Коли нас відправили в АТО, я взяв із собою хірургічний інструментарій, бо ситуації бувають різні. Перше «хірургічне втручання» відбулося у Волновасі – у мого бійця був дуже великий фурункул, він приховував його, не хотів щоб його поклали в «медичку». До того моменту приховував, коли вже просто не міг ні зігнутися, ні розігнутися. В польових умовах, на стільчику витягнув цей фурункул. У мене був дуже хороший асистент, на той момент я вже дізнався, що він парамедик. Вирізали, наклеїли лейкопластир і зіграли на ньому з асистентом в «хрестики-нулики». – посміхається Арсен з позивним «Дантист».

Я до цього часу підтримую зв’язок з командиром танкової роти, у нього було практично пряме попадання в танк, в гусеницю – один боєць був «200-тим», троє – «300-х», а він сам дуже сильно контужений. Це була моя друга лікарська ситуація. З хлопцями ми полетіли до нього на ВОП і витягали його бійців. Він як справжній, істинний командир відмовився від госпіталізації, хоча у нього навіть кров з вух йшла.

Далі у нас позиція була разом з 28-ю бригадою, поворот на Докучаєвськ, це крайній ВОП і наступний ВОП вже сепарів. До наших підлізли і стрельнули з «Шмеля», хлопці-днювальні трошки постраждали, вони дісталися до нас швиденько своїм ходом, їм теж надавав медичну допомогу.

Але була й ситуація з нашими – «вилітали» з бойового завдання: їх засікли і тому дуже швидко їхали, машина перекинулася і відразу почався обстріл. Двоє хлопців поранено. Один боєць, на жаль, прямо на руках загинув – у нього була рвана черепно-мозкова рана.. не довезли до Волновахи…
Після всього пережитого виникають думки: а що як можна було зробити по-іншому? Це природні думки у кожної людини.

Одного разу я поїхав з Волновахи в Гірське по навігатору. У мене мала бути зустріч із хлопцями з розвідки. Туди доїхав, а назад якимись невідомими стежками навігатор завів мене в Оленівку. Ну і там я мало не залишився – Оленівка була не наша. За кілька днів до цього прикордонники приблизно так само заблукали і повністю всю групу розстріляли...

Але були і приємні моменти. Пам’ятаю, як здивувався, коли приїхав на ВОП 24-ої бригади, а у хлопців там клумбочки насаджені, квіточки ростуть. Дуже вражений був! Так тільки наші можуть.

А якщо серйозно, то якби не війна, я б в собі не відкрив таку кількість рис, котрі зараз маю. Я став більш... не цивільним. От завжди був у вільному плаванні, я на базі ніколи не сидів і командир нашого батальйону спочатку намагався це присікти. Одного разу після виїзду, виходжу в повній бойовій розгрузці, з автоматом, а він: «Дантік, ти куди?», кажу: «В Волноваху, кави попити!», він: «Ааа, ну давай!» Але розуміє ж, що я не туди їду... 
Ну я з'їздив, він ввечері перед шикуванням каже: «Це зальот. Знімаю тебе з командира, переводжу в управління». І після цього я став «спеціально підготовленою людиною по особливо заплутаним зв'язкам» – знову жартує «Дантік».

«Зараз всі добровольчі батальйони з'єднали разом і тепер ми полк. Я, як і раніше, доброволець, в будь-який момент можу написати заяву і піти в мирне життя. Чому не йду вже майже 2 роки? А хто, як не ми, там буде? До мирного життя, до стоматології я повернуся тоді, коли нашій країні будуть повернуті всі наші землі і завершаться всі бойові дії».

Ми цікавимося, чи змінилося оточення. На що Арсен відповідає: «Можу розповісти приклад: у нас була маленька зустріч колег, і я теж пішов, саме був на ротації. Ми сиділи в якомусь закладі, спілкувалися. Спілкування було – хто де був, хто куди поїхав, хто в якому клубі відпочивав. Війна ж іде! Люди! Які клуби?! Я вибачився, піднявся і сказав: «По-чесному, тих, хто мене розуміє, більше там, ніж тут». Вибачився і пішов. 
Але багато друзів, колег залишилося. Дуже їм вдячний. Всі знають, що спочатку ми виживали лише завдяки волонтерам і особистим друзям. Якби не їх допомога, було б все дуже погано.

А тут… Яке в мене може бути ставлення до хлопця, що заносить 500 доларів воєнкому одного з центральних районів міста Києва, щоб відкосити від служби?... Але є й безліч людей, на чиїх плечах дуже багато тримається – ті, хто допомагає людям, які воюють –допомагають щиро і з останніх сил! Два паралельні світи. Це збиває з пантелику, викликає подив і обурення. Від цього хочеться втекти і не бачити цієї байдужості.

Зараз розумію, що психологічна реабілітація обов'язково потрібна. За 2 роки я багато чого побачив і вважаю, що психологічно я стійкий. Але ось зараз приїхав, мав певні життєві труднощі, тож попросив знайомого волонтера, щоб мене зконтактував з психологом. До психолога я не потрапив, хоча було дуже велике бажання туди поїхати. Я забив свої заморочки метушнею, якимись справами, турботами. Треба відволікатися і перелаштовуватися з життя «там», на життя «тут». Я їду за місто, морально й фізично відпочиваю, тоді повертаюся в місто.

Єдине що дратує, це коли заходиш в якісь заклади, а там сидять «бички» і нічого не роблять, бухають і витріщаються на тебе, особливо якщо в формі. Ніби з питанням в очах: «А що там війна, чи що?»

Але життя триває. Які плани на майбутнє? Як щирий патріот своєї країни і держави хочу, щоб ми відновили кордони, прогнали ворога. І повернули назад Крим. Все.
А мрії... будинок хочу, на природі, біля річки. Далі буде риболовля, шашлики, друзі. А потім поїду на 3 місяці на Гоа. Там добре. Чим там добре? Там краще, ніж в Москві. Налаштуюсь на мирне життя, голову до ладу приведу і повернуся в стоматологію. Все. Більше нічого.

В мене було дуже хороше життя до війни. Мені його немає сенсу змінювати. Я лише хочу повернутися до нього і покращити».

По материалам проекта "Если бы не война"


Реклама

ТОП-новости

Последние новости

все новости
Gambling