Зараз російські збройні сили відходять і з Херсона. Цим «упорядкованим перегрупуванням», як кажуть у Москві, Володимир Путін фіксує вже третю велику поразку після відступів, даруйте, перегрупувань під Києвом і Харковом, пише Майкл Туманн у своїй колонці для Die Zeit.
“Який сенс війни, коли Росія місяцями відступає на півночі, сході та півдні? З територій, які вона нещодавно анексував. Росія знову скорочується? Драматична ситуація вимагає сенсу, щоб росіяни не задавали таких питань”, – пише журналіст.
Кілька днів тому навпроти Кремля Путін урочисто відкрив виставку під красивою назвою «Україна – на зламі епох». На жаль, мене не запросили – я кореспондент «недружньої країни», як тут називають Німеччину. Тому я просто пішов туди без запрошення наступного дня після відкриття. Виставка була організована на значні кошти Міністерства культури, Патріархії, фонду «Моя історія» та Російського військово-історичного товариства. Вхід вільний, тому що якомога більше росіян повинні прийти і зрозуміти, чому Путін воює. Така собі екс-пост раціоналізація після нападу на Україну та мобілізації росіян, спроба пояснення.
Починається вона одразу з височезних фотографій руїн Маріуполя, який російська армія знищила під час завоювання навесні. Тут, звичайно, йдеться про те, що «українські фашисти» розгромили місто. Так само, як вони вбили б дівчат і хлопців, батьків, дідусів і бабусь, чиї трупи та частини тіл показані тут на дуже чітких зображеннях. Вся «фашистська робота». Російська пропаганда не приховує звірства армії. Вона просто скасовує звинувачення і звертає їх проти українців.
Під час прогулянки історією України з багатьма дошками я дізнався, що Україна завжди справлялася дуже добре, коли мала справу з Росією і була зв’язана у одну державу. Так було з XVII століття, коли українські козаки приєдналися до московського царя. Спільне щастя проілюстроване плакатами російських і українських дівчат, фотографіями танців і святкування разом і чорно-білим фільмом, який я можу дивитися над маленьким пшеничним полем. Ні слова про велетенський голод, який московський уряд навмисне спричинив в Україні в 1930-х роках, конфіскуючи врожаї хліба. Натомість разом Росія та Україна протистояли б будь-якому ворогу, особливо західним загарбникам.
Складнішими є періоди історії, коли Україна або її прабатьківщина воліли бути незалежними від Росії. Наприклад, після розпаду середньовічної Русі, після розпаду Російської імперії в 1917 році та розпаду Радянського Союзу в 1991 році. Незалежна Україна не була державою, як я дізнався з виставки, а завжди була лише «проектом», транспортний засіб іноземних держав. Від австрійців і угорців, від німців і англійців, від нацистів і американців. Дистанційно керований і відчужений від себе.
Все це не є сучасним станом досліджень, але відображає спотворення та упередження російського правителя, які втиснуті в багатьох промовах і есе. Зразком виставки є зібрання творів великого голови. На вітрині — українські підручники, перед якими збираються російські школярі й чують від екскурсовода: «Тут для шкіл приготовлена брехня української хунти». Навпроти — логотипи університетів, Українського наукового інституту в Гарварді та Вільного українського університету в Мюнхені. Це були «західні фабрики винайдення української історії».
Але найвище прокляття лежить на українській державі з 1991 року. Незалежну Україну роздирали корупція та хаос, олігархи та окопна війна. Російська мова придушувалася, а російськомовні переслідувалися. Люди жили у злиднях і розпачі і не бажали б нічого іншого, окрім спокути ззовні в якийсь момент. Це мало призвести до нещастя. Покійного російського націоналіста Володимира Жириновського, який завжди висловлювався про війну, називають пророком.
У кімнаті “СВО” (“спеціальна військова операція”, як в РФ називають війну проти України) пояснюють причини нападу Путіна на Україну. Читаю з росіянкою років сорока: «Загрози суверенітету та існуванню Росії» – «Українська загроза застосування ядерної зброї проти Росії» – «Репресії та терор геноциального характеру проти жителів Донбасу» – «Дерусифікація та примусова асиміляція київським режимом» – «Відмова Києва від Мінських угод». Біля мене росіянка зітхає: «О, тепер я зрозуміла».
В останньому залі – світлини полеглих російських героїв, які марно намагалися на полі бою визволити Україну. Хочеться прочитати цифру, скільки насправді загиблих героїв. Але про це ні слова. На столику біля виходу стоїть книга, де відвідувачі можуть написати свої враження. Найбільше пишеться речення: «Дякую за правду».