Друзі та вороги селищного голови

Стосовно того, чому Парасковія Василівна пішла у селищні голови, існує дві версії. Мешканці шикарних особняків на березі водосховища зазвичай або мовчанкою відповідають на це запитання, або кажуть, що задля влади. Мовляв, бачите, у 2008 році вона стала селищним головою від «НУ-НС», а тепер, будучи безпартійною, скористалася підтримкою Партії регіонів. Але мешканка села Петровського, що відноситься до старосалтівської юрисдикції, Раїса Німаніхіна просить не вірити «буржуям», які можуть «навіть убити за землю». «Ми дружили з Пашею Василівною, – каже вона. – Коли я її запитала, чому вона йде у голови, Паша сказала: «У тебе, Раю, є діти, які пам’ятатимуть тебе, розповідатимуть, яка добра в них була мама. А в мене хто? Дітей я не маю. Отож хочу залишити після себе добру пам’ять».

ДОБРА ПАМ’ЯТЬ

Родину Задорожних у цих місцях добре знають: батько керував тут господарством, добре працювала сестра. Брат Парасковії, лікар, також залишив про себе добру славу. Паша живе у батьківській садибі. Вона нарівні з усіма має третю частку у батьківському будинку. Це – звичайна сільська хата з квітами під вікнами, хіба що відремонтована всередині та вкрита черепицею.

Її сусідка Олена Тимофіївна, котра знає подругу з дитинства, говорить, що та завжди була лідером. Ці лідерські якості допомагали їй зробити кар’єру: агронома, заступника директора Харківської овочевої фабрики, бізнесмена, сільського голови.

У бізнесі Парасковію Василівну супроводжував успіх, вона, на заздрість багатьом, заробила чимало грошей. Однак, як стверджує директор Старосалтівської гімназії Леонід Матвієвський, Задорожна одна з небагатьох, хто прийшов до нього і запитав: «Скажіть, чим вам допомогти?» Це ж запитання чула і громада в сусідньому Петрівському. Згодом у гімназії з’явився умебльований, комп’ютеризований, відремонтований за останнім європейським словом читальний зал, а в сусідньому селі, куди раніше не ступала нога начальства і де діти до школи добиралися по болоту, – дороги.

Звісно, можна сказати, що нібито таким чином вона купувала голоси виборців аби стати головою. Однак для цієї мети, як на мене, потрібно значно менше коштів – на гречку, олію та ще обіцянки, розтиражовані у пресі. Вкладати ж десятки тисяч власних грошей у бібліотеки та дороги – необов’язково. Адже може і не вигоріти.

Коли вона стала головою, всі це одразу ж побачили.

− Дорога на кладовище у нас була така, що під час похоронів боялися загубити небіжчиків, – говорить домогосподарка Жанна Ричкова. – А прийшла Паша Василівна, то не лише відремонтували шлях, а й розчистили хащі на кладовищі, побудували капличку. А яку дорогу «на селищі» зробила – асфальтову, освітлену.

Інші кажуть, що селищна рада до неї була такою обшарпаною, що туди заходили, «як у собачу будку». Бувало за довідкою без шоколадки і шампанського не сунься. Вона не лише «перетворила селищну раду на європейську мерію» зовні, а й докорінно змінила порядки. За словами педагога, корінної мешканки і депутата селищної ради Тетяни Зимницької, тепер кожен з 24 обранців мав звітувати – і не лише на сесії, а й перед виборцями вулиць, які його обирали.

Готуючи матеріал, я не підбирав співбесідників, але куди не заходив, про свого голову люди говорили добре слово. Медсестра Валентина Григорьєва, запримітивши мене з диктофоном у лікарні, розповіла, що при Паші Василівні у них відремонтовано дах, споруджено дві котельні, закуплено флюорограф. Відремонтовано по-європейському дитсадок – вставлено сучасні вікна, двері. Віра Клофанова з соціальної служби стверджує, що кожна літня людина у неї не була обділена увагою. Згодом збиралися створити у Старому Салтові геріатричний центр. Останній фронтовик у Петровському, нагороджений бойовими орденами і медалями, Микола Федорович Розсоха говорить, що не лише йому, а й одиноким людям, у кого не проведений газ, «вона давала дров, сумки з продуктами, купувала ліки».

Село Петровське збирається наймати автобуси, щоб їхати на суд. Охочих знайдеться багато, бо «при Паші Василівні вони відчули себе людьми». Адже як раніше було? Лише про адміністративний центр селищної ради, тобто Старий Салтів, сяк-так дбали, а Петрівське було покинуте напризволяще. Тепер відремонтовано ФАП, який колись по вікна був у смітті, дороги, приведено у належний вигляд криниці... Сьогодні у них є сучасний, з бібліотекою і концертним залом будинок культури. Руїни гуртожитку якимсь дивом удалося перетворити на культурний центр з євроремонтом. Проте стрічку на його відкритті переріже хтось інший.

ДРУЗІ ТА ВОРОГИ

Відомо, скільки людей людину люблять, стільки ж і ненавидять. Люблять, звичайно, друзі, а ненавидять вороги. Раніше друзів у неї було багато. Вони помічали її успіхи, фотографувалися для газет, позували перед телекамерами, виписували грамоти. Ось грамота підписана панами М. М. Добкіним та С. І. Черновим, а ось досягнення, помічені районним начальством. А коли попросили представників Вовчанської райдержадміністрації написати характеристику, аби хвору жінку звільнили з-під варти, то ті – ні пари з вуст.

Словом, друзів у неї меншає, натомість об’являються вороги. Хоча і раніше вони були. Інакше б не горів її автомобіль, не осквернили би святого місця – могили батьків, підпаливши пам'ятники на кладовищі..

Тетяна Зимницька каже, що ворогів голова нажила, бо змушувала людей працювати: викорчовувати хащі на кладовищі, прокладати дорогу до могил предків, опорядкувати криницю, до якої по воду їздять аж з Харкова. І все – методом народної будови, тобто силами громади. Отож, показувала приклад, що у час, коли всі скаржаться на брак коштів, можна робити реальні справи. А ще вона говорила те, що думала, не підбираючи слів. Певна грубуватість, звісно, не всім подобалася.

Звісно, напрошується запитати: «А де вона брала гроші на розвиток території, коли у місцевих бюджетах вітер гуляє?» Бібліотекар з Петровського і член благодійного фонду «Старосалтівська громада» Наталія Курочка каже, що не з казни, а за позабюджетні кошти. Як це робиться? Зверталася голова до власників «заводів, газет і пароходів», яких тут стільки, що скоро корінному салтівцю й до берега водосховища не пройти, щоб помочити ноги, і просила допомогти громаді. Гроші, переконує пані Наталя, добровільно перераховувалися у благодійний фонд, «проходили через касу», і тепер можна побачити, на що вони витрачалися.

Але, знаючи декого з цієї публіки, можна передбачити, що й тут пані Задорожна нажила ворогів. В усякому разі тепер можна почути й прочитати інтерв’ю, у яких стверджується нібито вона об’їжджала узбережжя на катері, брала багатіїв «на список» і вимагала гроші. А як ще до таких добратися, адже ці будинки, які місцеві влучно називають «титаніками», всупереч законодавству, задовго до головування Задорожної збудовані в 100-метровій охоронній зоні? А хто дороги у селищі розбив, будуючи ці архітектурні монстри?

Ті, котрі були вхожі до Парасковії Василівни, а за ними і мас-медіа стверджують, що були у неї вороги і грізніші – з високого харківського начальства. Хотіли вони нібито забрати громадський пляж. Але тут найшла коса на камінь. Отоді їй, нібито, й пригрозили тюрмою.

ПИТАННЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ

Так чи інакше, але третій місяць сидить вона в СІЗО, тоді як інші підозрювані штампують довідки у сільраді та дають на неї свідчення. Ветеран праці і колишній парторг, депутат райради, сільський голова ще до суду говорить: «У нас нікого в наручниках просто так не виводять». Мовляв, зробила вона багато, але, як кажуть, кінь на чотирьох – і той спотикається. Однак, було б не зайве замислитися над деякими питаннями.

1. Одна з сусідок і близька подруга Задорожної стверджує, що за три дні голові подзвонили і попередили, мовляв, буде облава. Жінка, кажуть, не злякалася, а сказала: «Нехай хоч і 300 міліціонерів мене перевіряє, я нічого не боюся, бо в мене все у порядку». Як тоді вона могла потрапити у халепу?

2. Небіж Задорожної Андрій, який у курсі всіх справ, стверджує, що її відбитків на грошах немає, бо «тітка їх навіть не ткалася», натомість пов’язує хабар з Максимом Бічутою, який всього за 9 днів до події став секретарем сільради. Чи справді це так? На мої запитання, зокрема, чи справді хабар брав він, і пані Задорожна змусила Максима взяти барсетку з грошима, GPS та пристроєм для прослуховування, хлопець відмовився відповідати.

3. Якщо людей «піймано на гарячому», то що тоді шукали криміналісти у квартирі голови, коли ту вже доправляли до Харкова? До речі, чому вони залишили на речах не лише графітний пил, з допомогою якого зазвичай знімають відбитки пальців, а й потрощили усе: повідривали пластик, відірвали бойлер для нагріву води, унітаз, поламали меблі, у підвалі позалишали метрові ями? Словом, чому, як орда, залишили в хаті страшенний гармидер, навіть вазони вирвали з горшків?

4. Що то за таємничі люди, які катували непричетного до справи чоловіка Задорожної у той час, коли Старий Салтів був переповнений представниками міліції, прокуратури та СБУ? Сусідка, яка знайшла його з кляпом у роті із зв’язаними кабелем за спиною руками, до яких були, як у фільмах, прив’язані ноги, а зверху на голові стояла драбина, говорить, що «Моїсейович був весь закривавлений, непритомний». Ще й сьогодні в будинку можна побачити величезні засохлі плями крові. Чи можна вважати це дрібним хуліганством?

Без відповіді на ці запитання слідство буде неповним, а суд – несправедливим.

Максим БОРОВИЙ

P.S. Андрій Задорожній, який представляє інтереси Парасковії Задорожної, звернувся до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Ніни Карпачової, де говорить про загрозу власному життю і життю його родичів від невідомих. Він вважає: те, що відбувається, – багатоходова спецоперація із заміни голови селищної ради в курортній зоні на узбережжі водосховища. Камінь спотикання – земля. Окрім суду присяжних, він сподівається, що справу на час слідства і суду заберуть в Київ, інакше, на його думку, об’єктивного розгляду справи не буде. Андрій Задорожній просить замінити запобіжний захід на підписку про невиїзд.