У нашій країні Великдень – вже давно не лише релігійне свято. Паска, крашанки та інша атрибутика, безумовно, будуть практично на кожному столі. Але найважливіше інше – про кого кожен з нас згадає у цей день.

Великдень для України – свято-символ родини, любові та поваги до рідних та друзів. Цей день ми намагаємося провести з тими, хто є найважливішими у нашому житті – коханими, батьками, дітьми, або хоча б телефоном чи месенджером зв’язатися з близькими, з якими розділяє відстань.

Звичайно, історія не знає умовного стану, але інколи, замислюючись про певні події, задумуюся: а шо, якби щось вийшло по-іншому?! які б були наслідки?! як би все склалося?!

І напочатку квітня такою подією є звільнення захопленої будівлі Харківської ОДА у 2014-ому. Завжди, коли повертаюся до рідного міста і проїжджаю або проходжу поруч із нею, милуюся тим мирним робочим ритмом, який вона ніби випромінює, нашим державним прапором, що гордо розвивається над нею, клумбою, що оздоблена національними елементами…

Сьогодні Україна відзначає День національної гвардії. Саме держава, а не лише ті, хто носить почесне звання «нацгвардійця». Канцелярською мовою Національна гвардія - військове формування з правоохоронними функціями, що входить до системи МВС.

Але за цим офіційним визначенням стоять його представники - українці, які своєю хоробрістю, самовідданістю, готовністю до будь-якого ризику задля захисту нашої держави та її громадян щоденно доводять, що заслуговують на високу довіру з боку громадян.

Найважча і найважливіша перемога – над собою. Цю думку тими чи іншими словами окреслювали протягом століть видатні державні діячі, науковці, письменники по всьому світу, починаючи ще з Марка Тулія Цицерона. Або ще один вислів - кошового отамана війська Запорізького Івана Сірка, який набув особливого значення під час Революції Гідності – «Рабів до раю не пускають».

Із часом все більше переконуєшся у справедливості такого погляду. Адже війна – це не тільки про зброю і військові операції. Війна – це також про незламну силу духу, нескореність, безмежну любов до рідної землі та беззаперечну готовність у будь-який час, незважаючи на ризик, прийти на допомогу побратимам.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

Ці слова з шевченківського «Заповіту» пам’ятає кожен українець, вони ніби вписані у наш генетичний код. Звичайно, вірш вивчається у школі і цим можна було б пояснити його поширеність серед українців, але, впевнена, справа далеко не тільки у цьому…

9 березня ми відзначаємо День народження Кобзаря. І, згадуючи його вірші, дехто зазначає, що вони почасти досить жорсткі, сповнені відчаю та відчуттям безвиході, так би мовити – не відповідають викликам сьогодення.

7 років вже минуло, а з наближенням цих, без перебільшення – вікопомних, днів ніби знову переносишся у 2014-ий… На фізичному рівні відчуваєш ту нескінченну безпорадність, той пекучий біль від повідомлень про загиблих, ту мовчазну лють, якою сповнена кожна клітинка організму…

Ти намагаєшся осягти: як можна ставитися з такою дикунською жорстокістю до свого народу?! як можна вбивати і калічити лише для того, аби зберегти комфортне життя для себе та свого оточення?! Намагаєшся, але марно…

Проблема нетверезих за кермом, наслідків їх безвідповідальних вчинків набула в Україні не просто загрозливих, а катастрофічних масштабів. Лише минулоріч патрульні виявили понад сто тисяч осіб, які сіли за кермо напідпитку або після вживання наркотиків. З їх вини загинуло більше сотні людей, травми отримали – понад півтори тисячі.

І це – верхівка айсбергу, бо йдеться лише про випадки, які зафіксували правоохоронці. А скільки тих, хто волею випадку уник зустрічі з поліцейськими, один-два-п’ять разів безпечно дістався до місця призначення, на щастя, не вбивши і не покалічивши ані себе, ані будь-кого іншого?! Цього разу. І хто тепер може вирішити, що це – норма?! Страшно навіть уявити…