Взявши міцно за руку, привели Новий рік, а з ним й інші різдвяно-новорічні свята в зону АТО народні артисти (без лапок) з слобожанського села Бугаївка, що на Ізюмщині.

Під дощем, по багнюці, високо піднявши різдвяну «звізду» над головою, вони йшли, аби вітати батальйони ЗСУ. Там, де артисти не могли пройти, де ноги загрузали у глині Донецького кряжу, долали шлях на МТЛБ (малий легкоброньований тягач), яким підсобили артистам у танковому батальйоні «Звіробій».

Звісно, бугаївчанам, котрі мають у себе успішне господарство, яке дає людям кількасот робочих місць було з чим їхати. По-перше вони тримають одну з найбільщих ферм в Україні. Отож молоко, сири, всілякі киломолочні вироби у них були не куповані. М’ясо для сюрпи, які у власних величезних казанах збиралися варити на місці, також своє. Везли й коропів із власних ставків, товстолобів на юшку, котлети, пиріжки, паляниці... Ну, і ще багато чого такого, що якби я його перчисляв, а ви про це читали, то у вас би довго-довго текла з рота слина. Одним словом, смаколики. А головне, що в цій колоні їхали народні сільські артисти — працівники культури, освіти, медицини, трудівники, як колись казали, полів і ферм. Неперевершені таланти, яких знають не лише в районі та області, а й далеко за їх межами. Ось вже четвертий Новий рік вони зустрічають разом з нашими воїнами. За час війни, вони дали вже більше півсотні концертів на передовій. Перший був у травні 2014 року, коли бої йшли в Слов’янску, що неподалік Ізюма.

По дорозі з Італії на Світлодарську дугу, яка горить у полум'ї війни, через Харківщину, завітавши в рідний Богодухів, проїздив Микола Литвиненко, який щойно завоював срібло чемпіонату світу, де були представлені майже всі асоціації кікбоксингу.

Чому його срібло дорожче за золото? А тому що англійці, шведи та інші його суперники готувалися до чемпіонату в комфортних залах із супер-сучасним обладнанням.

Боєць батальйону "Айдар" Микола Литвиненко мав можливість готуватися до чемпіонату світу у вільний від боїв та служби час: іноді в бліндажі, який служив йому за спортзал, іноді на майданчику, власноруч обладнаному в зарослях і кущах. А за кілька сот метрів - ворожі позиції.

На Харківщині пройшли вибори до семи об’єднаних теритріальних громад. Скрізь перемогла партія влади. Та чи не буде ця перемога Піровою?

ВИБОРЕЦЬ

Жителю Коломака Петру Івановичу Доценку незабаром виповниться 91 рік. Але чоловік він ще нівроку. Коли ми їхали на вибори на одну з дільниць, де він мав голосувати, то саме Петро Іванович сидів за кермом старенького легковика. А прожив життя - Боже ти мій! Опух і за маленьким не вмер у часи Голодомору. Під час війни потрапив на роботи в Німеччину, аж під Кельн, куди його, 16-літнього гостарбайтера запроторили після облави з вівчарками. Чоловік пройшов англійський, радянський фільтраційні табори та додому повернувся не одразу, а після роботи на шахти Донбасу, куди він потрапив не з доброї волі, а по мобілізації. Небезпечна праця під землею виявилася страшнішою за роботу в німецькій неволі. Там захворів на тиф, але вишкребся з того світу. Врешті-решт вирвася з-під землі. Потім був технікум, виш... 35 років Петро Іванович працював головою колгоспу, де лише свиней тримали 25 тисяч голів. Жалів дуже жінок на відміну від попередника, що матюкав підлеглих. Тому на дільниці, коли ми добралися туди, колишні доярки з ним тепло віталися. Ходив на вибори при Сталіні, Хрущові, Брєжнєві, Андропові, Черненку, Горбачові... Ні, каже, то були не вибори, а голосування за нібито блок комуністів і безпартійних. Запам’ятав з того лише бадьорі радянські марші на дільницях та дифіцитне пиво, що наливали в буфеті й за яким стояла черга колгоспників. Ой, леле, а я якось і не відчув цих тонкощів: ті вибори когоспники, справді, не називали виборами, а лише голосуванням, бо як такого вибору з одного кандидата й не було.

Віденським вальсом, у якому танцювало кількадесят пар завершився в бальній залі готелю "Premier Palace" «Бал патріотів». Аби це грандіозне дійство відбулося, учасники АТО, волонтери, просто патріотичні харків’яни цілий місяць вивчали мистецтво танцю. Розпорядниками балу, тобто його ведучими, стали госпітальєри добровольчого підрозділу, які приїхали на бал прямо з передової, з Авдіївки, Аліна Михайлова та Юлія Сидорова.

А перед цим три години звучала жива музика у виконанні відомого рок-гурту «Папа Карло», який брав участь у Революції гідності, дав кількадесят концертів на передовій. Разом з ним заводив патріотичну публіку й відомий співак, композитор, а віднедавна ще й письменник Борис Севастьянов. Було показано також театрально-танцювальний спектакль від студії танцю All stars.

Зі своїх сорок одного Георгій провоював більшу частину життя — чверть століття. Коли я запитую, чи стала за цей час війна його  суттю,  стилем життя, цей грузин відповідає: «Я просто бажаю повернутися додому».

Двоповерховий будиночок між Гагрою й Піцундою мариться йому чи не кожної ночі. Увесь білий, між цитрусів та кущів винограду, посаджених його дідами. Там, в Абхазії, він зіп’явся на ноги, пішов до школи. Георгій закінчував одинадцятий клас, коли війна постукала прикладом у двері, сказала:«Збирайся». Підліток записався добровольцем, узяв до рук автомата й пішов воювати з абхазами, які тепер живуть у його будинку.

Тієї ночі взводному Васильовичу снилася далека щаслива Ірландія, з якої його забирають в армію на Далекий Схід. Була це не зовсім нісенітниця. Перед самісінькою війною Юрій Васильович Панченко працював комендантом українського посольства в Ірландії. Служив до того в міліції в патрульно-постовій службі, дільничним інспектором, в УБОЗІ. Побував ще й миротворцем у Косовому з якого повернувся опером, а коли вийшов на пенсію, то влаштувався в посольство. На Тихому Океані він служив строкову. От і сплелося все це в одному химерному сні.

На полігоні під Харковом на базі 25-го ОМПбат «Київська Русь» створють спеціальний підрозділ ЗСУ накшталт французького «Іноземного легіону», який, відомо, виконує складні завдання в гарячих точках планети. Саме цей батальйон для створення підрозділу за стандартами НАТО обрано не випадково, адже в його складі вже діє підрозділ, у якому воюють громадяни іноземної держави – рота «Національний грузинський легіон».

Аби анонсувати майбутній підрозділ, командування провело навчання, де відпрацьовувалися дії спецпідрозділу із захоплення та очищення будівлі, у якій засів умовний ворог. Усе видавалося справжнім: вибухи фугасів, автоматні черги, їдучий дим порохових газів. Справжніми були й напруга мускулів та струмки поту на зосереджених обличчях грузинів, жорсткий металевий голос командирів, які викрикували команди грузинською, стиснуті губи й біль на обличчі вояка, який зображав пораненого. Для них, які пройшли вже не одну війну, навчання були не забавою, а важкою роботою з відпрацювання до автоматизму набутих навиків.  Це не раз рятувало їм життя. Можливо, завдяки професіоналізму, який працює на рівні рефлексів, втрати легіону на  Донбасі були невеликими, хоча цей підрозділ, який дуже часто, коли перебуває на передовій, виконує розвідувально-диверсійну роботу, як кажуть, спить в обнімку з небезпекою.