У Харків, на форум "Єдина родина України", який відбувся нещодавно, з’їхалися представники з усіх областей України. Кожен зі своїм болем, адже всі вони когось втратили на цій російсько-українській війні - сина, чоловіка, брата. Пройшло чотири роки, а Катерина Хомяк з Волині не може відшукати слідів двох синів, які загубилися під містечком Щастя трагічного 2014 року.

СИНИ ЯК СОКОЛИ

- Сини ніби доповнювали один одного: Володя у мене спокійний, розважливий,- розповідає мати,- Дмитро – шустріший… Але однаково сильно вони люблять Україну.

У Харківському метрополітені, по Салтівській лінії почав курсувати вагон пам’яті, присвячений українсько-російській війні на сході України. Отож на п’ятому році подій, окрім експозицій з посвятою визволенню Харкова у роки Другої світової війни, чорнобильській катастрофі, вторгненню в Афганістан у Метро з’явилися знімки, які розповідають про гібридну війну на Донбасі. Це – “Історія нескорених”.

На стінах вагону під цим логотипом розміщено світлини, які акцентують увагу на тому, що війна – це смерть, бруд, кров, руйнація. Ось в руїнах лежить Донецький аеропорт. Ці світлини, які обійшли світові ЗМІ, дозволив використати автор відомого роману про кіборгів “Аеропорт” Сергій Лойко. А ось боєць спить: скоцюрбився калачиком в окопі.

Мільйон тон ранніх зернових намолотили хлібороби Харківщини під час жнив, що цього року затяглися. Утім, це менше, ніж минулого рекордного року. Отож чи вистачить збіжжя для того, аби хліб не став делікатесом?

Пшеничне поле, на якому гарцювало десять сучасних комбайнів європейського виробництва, було останнім, де потрібно було зібрати хліб. Такою технікою пшеницю, якої посіяли тут на площах 1700 га, зібрали б днів за дванадцять, а цього року товчуться на стерні ось вже три тижні. Останні десять днів небесна канцелярія дуже заважала жнивам. Якщо весною, коли поля зеленіли й кущилися, капнуло в районі усього 8 мм дощів, то під час жнив небо ніби прорвало й за півмісяця випала двомісячна норма вологи — 86 мм. От і зараз, під час відвідання поля над ним стоїть чорна хмара й блискає блискавка. Керівник господарства Сергій Гладков переживає, аби не сипонуло градом і не обмолотило хліб замість механізаторів.

За участі Генерального консула республіки Польща в Україні Януша Яблонського пройшов останній дзвінок у Бугаївській загальноосвітній школі, що на Ізюмщині.

Участь у святі іноземного гостя не було випадковою: у цей день на фасаді школи відкрили пам’ятну дошку єврейсько-польському лікарю, письменнику й гуманісту Янушу Корчаку. Він відомий тим. що разом з двома сотнями дітей, якими опікувався в створеному ним “Домі сиріт”, пішов до газової камери, коли мав можливість покинути гетто і врятуватися. Сталося це під час Другої світової війни у 1942 році.

Українська армія готується визволяти Донбас. У цьому переконався наш кореспондент, побувавши на полігоні під Харковом, де в снігах відбуваються щоденні військові навчання. На цей раз вишкіл проходять не лише віськокослужбовці-контрактники, а й 600 воїнів-резервістів.

Депутат Харківської міськради, інженер Харківобленерго, батько трьох дітей Іван Ракич один з них. Коли почалася українсько-російська війна його призвали до війська у третій хвилі мобілізації. Сержант Ракич воював снайпером, командиром снайперського підрозділу. Виконавши обов’язок, повернувся додому, до родини. Однак, відчуваючи загрозу від сусідів, він продовжує служити, але вже в резерві.

Тисячоголосим виконання колядки «Нова радість стала», яку заспівали у день святкування Нового року за старим стилем колядницькі гурти, завершився в Харкові традиційний дводенний фестиваль «Вертеп-фест-2018». Кількадесят колективів від Карпат до Донбасу з’їхалися на нього. Організатори запевняють, що були тут і представники окупованого Криму.

- Ще ніколи на Щедрий вечір не збиралася така кількість виконувачів колядок, маланок, щедрівок і, звісно, вертепів-вистав,– запевняє один з організаторів фестивалю Андрій Шейнін.

Позиційна війна — це не лише обстріли, вбиті, поранені, бруд... Це ще й спосіб життя. Нехай воно і в бліндажах-землянках, куди не доходять нагороди, але й туди іноді заглядають свята.

Уявіть собі чорне розгасле поле без снігу, яке прострілюється, сирі сутінки, що, здається, заповзають за комір, окопи, транщеї, землянки, в одній з яких, коли трішки відхилити ковдру на вході, заблимає жовте світло... Саме в цьому невеличкому бліндажі, зібралася дюжина воїнів, аби у Свят-вечір зустріти Різдво.

Щоб уявити, чим відрізняється Різдво в цьому забутому Богом куточку Всесвіту від всенічної у храмі чи розговіння всякою всячиною після служби в церкві в затишній квартирі потрібно знати, що таке «нуль». Отой «нуль», про який співає відома автор-виконавець пісень про війну Світлана Касьяненко: «А на нулі, як на нулі...». І це добре римується з словом «москалі», котрі сидять он там на висотках, коли наші хлопці причаїлися в низинці. Між ними й нами — лише кілька сот метрів поля та байраків – і більш нічого.