Сергій ЖАДАН
1 2 3 45 6 7
4 февраля 2013
2361
Не страшно
 Зустрічався сьогодні з дітьми одного з харківських ліцеїв. Бував там раніше кілька разів, вперше – наприкінці дев'яностих. Викладачі знайшли відео тринадцятилітньої давнини, де ми так само зустрічаємося з тодішніми учнями. Світлі обличчя, уважні очі, всі сміються, про щось питають. Я подумав – де вони всі тепер? Чим займаються, чим цікавляться? Чи читають книги? Чи так само усміхаються? Чи так само цікавляться життям? І головне – чи далі живуть у цій країні? Час – річ не страшна, якщо не звертати на нього уваги. Проте варто почати більш детально відслідковувати його перебіг, як виникає багато питань. Кінець дев'яностих. Ще нічого не було – ні виступів 2000-2001, ні запеклості 2004, ні химерного зламу 2010. Вони посміхаються й навіть не уявляють, що з ними буде за десять років. І я теж не знаю, ясна річ. Та хоч би й знав – що це могло змінити? Іноді знання лише посилюють страх, іноді достатньо віри й надії. І ось ми говоримо з ліцеїстами, і один із них – хлопець, котрий цікавиться музикою, сам десь грає, інших слухає, починає говорити дуже важливі для себе речі. Що, мовляв, люблю свою країну, але страшно, дуже страшно, тому не знаю, що робити далі, після навчання – лишатися тут, чи їхати звідси. Оскільки страшно, чесно – страшно. Він якось легко повторює це своє "страшно", видно, що нічого особливо страшного в цьому своєму "страшно" не бачить, що говорить, скоріше, про відсутність упевненості, відсутність безпеки, відсутність перспектив. Такі речі дійсно викликають острах, з яким важко боротися й некомфортно жити. Я його цілком розумію – в 16 років переживати страх і невпевненість особливо неприємно. За такі речі починаєш ненавидіти батьків, учителів та батьківщину. Можливо, вони – сьогоднішні 16-літні – так і чинять. Можливо, десь глибоко в душі вони ненавидять нас – тих, хто живе тут усе своє життя, живе, й не думає нікуди звідси звалювати. Не думає, або не може. Можливо, вони ненавидять цю країну, яка позбавляє їх упевненості, наповнюючи натомість страхом і почуттям власної непотрібності. Цілком можливо, хто ж знає. Потрібно добре знати людину, аби вона зізналася тобі в своїй ненависті. Ще я подумав – а що з моїми власними страхами? Мені не страшно жити в своїй країні, я це завжди відчував і завжди розумів. Так само я завжди розумів, що свої страхи я просто витісняю ненавистю й злістю. Доволі сумнівна компенсація. Навряд чи вона свідчить про спокій і розслабленість. Але, підозрюю, багатьох моїх співгромадян тримає тут злість і ненависть стосовно того, що робить нашу країну такою, якою вона є – ворожою, агресивною та небезпечною. Злість теж може бути важливим чинником, особливо коли йдеться про постійне протистояння та несприйняття. Вона навряд чи здатна зробити нас щасливими, проте в будь-якому разі дозволяє не боятися. Що вже важливо в країні, де страх стає все більш панівним. Адже, за великим рахунком, бояться всі. Не лише діти, не лише підлітки. Не лише бюджетними чи підприємці, пенсіонери чи безробітні. Гадаю, ті, хто їх усіх намагається налякати, теж бояться. Вони можуть скільки завгодно демонструвати впевненість у завтрашньому дні та власній непорушності, проте їх видає нервозність і надмірна агресія. Людина, яка не боїться, не буде випалювати довкола себе повітря. Що взагалі може позбавити нас страху? Насправді, думаю я, багато чого. Не страшно, коли немає чого приховувати. Не страшно, коли не потрібно нікого здавати. Не страшно, коли говориш самостійно й так само самостійно приймаєш рішення. Не страшно, коли знаєш ворога в лице, й розумієш, чого від нього чекати. Не страшно, коли вже встиг щось зробити, й головне – задоволений тим, що зробив. Не страшно, коли поруч є хтось, кому не страшно. Не страшно, коли знаєш, що таке страх і як його долати. Не страшно, коли любиш. Не страшно, коли вибачаєш. Не страшно, коли питають – тобі не страшно
21 ноября 2012
2486
Культтовари
На Пушкінській зачинилася чергова книгарня. Там тепер магазин взуття. Реклама запевняє, що все за "складськими цінами". Власне, нічого дивного – дивно було, коли книгарня там з'явилася. Але все одно якось зачіпає. І я навіть не хочу вкотре говорити про критичну ситуацію з книгорозповсюдженням, з читанням узагалі, зовсім ні. Взуття за складськими цінами, можливо, набагато потрібніше за детективи й жіночі романи, хто ж проти. Я ось до чого – ця книгарня, котру закрили – адже ще 15 років тому її там не було. І магазинів, котрі стоять поруч, 15 років тому теж не було. Там знаходився фонтан, в якому ніколи не було води, та й не потрібна там була нікому вода – коло фонтана завжди товклися пияки, в сутінках час від часу зринали невиразні обриси патрулів, життя було неспокійним, проте неймовірно цікавим. Я був переконаний, що фонтан переживе мене, запам'ятавши відлуння моїх кроків. Трішки далі, вниз по вулиці, тоді, 15-20 років тому стояли безкінечні залізні кіоски, в яких продавали жахливі польські й турецькі солодощі та алкоголь, а також міняли долари. Іноді, звечора, в такому кіоску можна було закупитися турецьким непотребом, а на ранок його, кіоска, на старому місці вже не було – хтось переносив його на кілька десятків убік. Ще далі була їдальня, в якій можна було купити пляшкове ново-баварське пиво. А ще за квартал знаходився гастроном, згаданий в одному з романів Лімонова. Розлив там лишався, навпевне, з лімоновських часів. Напроти гастроному світився вогнями букіністичний, пам'ятаю взимку 91-го хтось заніс туди багатотомне видання Винниченка 20-х років, і я довго думав, що б таке продати, аби купити всі ці томи. Втім, продавати мені не було чого, то й лишився я свого часу без Винниченка. Потім букініст зник. І гастроном теж зник. І кіоски всі позникали. Так само, як і численні їдальні, бари, крамниці, контори, кінотеатри – місто живе своїм життям, воно мало зважає на наші звички та уподобання, йому байдуже, як ми ставимося до його архітектури, до його зовнішнього вигляду та внутрішнього наповнення. І щойно ми встигаємо звикнути до тієї чи іншої вивіски, до тієї чи іншої вітрини, щойно починаємо вітатися з охоронцями в банку чи продавцями в крамниці, як все знову міняється, вони всі кудись зникають, і до звільнених приміщень заселяються нові мешканці. І потрібно тепер звикати вже до них. Я – людина сентиментальна. Я схильний уважно ставитися до речей неважливих, тимчасових. Я ввічливо вітаюся з барменами, які мене обраховують, і ділюся мідяками з безхатьками, знаючи, де вони на ці мідяки затаряться. Я важко сприймаю зміни в навколишніх кварталах, переживаю, помічаючи зафарбовані вікна офісів чи зачинені на невизначений час копіювальні центри. Можливо тому, що звикаю до них, як до частини довколишніх декорацій, частини простору, який завжди намагаюся обжити, надати йому приватності, зробити його частиною свого минулого. А можливо тому, що в цьому моєму минулому було занадто багато речей, слів та явищ, що зникли назавжди, ніби пішли під воду. І якщо я про них забуду, то хто ж про них буде пам'ятати. Моя ностальгія вибіркова й непослідовна, я згадую з солодким щемом та ніжним смутком про речі, здавалося б, більш ніж сумнівні. Якщо хтось любить говорити про політичні та соціальні зміни, свідками яких всім нам трапилося бути, про фінансові катаклізми та економічні злами, про зміну епох та занепад імперій, то мені завжди йшлося передусім про фарбу на віконних рамах старих будинків, про витерте каміння сходів і високі стелі з незбитою ліпниною, що нависали наді мною, коли я заходив до якої-небудь жеківської контори, яка знаходилася в колишній генеральській садибі. Я слабко пам'ятаю дійсні реалії свого дитинства, навряд чи згадаю ціни на товари повсякденного вжитку чи асортимент закладів масового харчування, проте самі назви – універсам, культовари чи кафе-автомат лишаються зі мною, як назви улюблених книг, прочитаних у дитинстві. Лишаються просто для того, аби не зникнути зовсім. Ми дивимося, як змінюються наші міста, ми слухаємо биття їхніх натомлених сердець, не маючи змоги бодай якось їм допомогти, бодай якось уплинути на них, маючи змогу хіба що любити й пам'ятати. Я люблю згадувати назви всіх затонулих у минулому барів та крамниць. Я пам'ятаю, як ми сиділи з друзями коло пересохлого фонтана, і це був початок жовтня – теплий і сухий жовтень, який огортав нас запахом диму й відчуттям безмежного щастя, сиділи й сміялись, знаючи, що попереду в нас довге щасливе життя, яке ми проживемо в цьому місті, місті, з якого ми ніколи нікуди не зникнемо, в якому ніколи нічого не зміниться, хіба що – зміниться на краще. І ось минає якийсь час. І немає жодного фонтана. І немає старих друзів. І немає давніх ілюзій. Лише тиха холодна осінь, заклопотані перехожі, складські ціни. ТС
5 октября 2012
1546
Країна сонця
 Зустрів нещодавно фотографа-чорнобильця Юрія Ворошилова. Юрій Іванович готує нині виставку про друзів-ліквідаторів, котрі померли на його очах. Підозрюю, виставка буде важкою, враховуючи, про що йдеться і як про це говориться. Також він розповів, що нині щоденно спілкується з чорнобильцями, які знову протестують, що вони, чорнобильці, час від часу планують подавати "чолобитні" то місцевій, то центральній владі, а він їх за це сварить. "Ну як же так, - підтримав я його, - не можна так лягати під владу". А потім подумав – чи маю я право їх засуджувати? Вони просто намагаються не померти в цій країні, громадянами якої є. Вони не займаються політикою, не мають тактики та стратегії, не готові до тривалого протистояння. Їм, скоріше за все, взагалі не йдеться про жодні зміни в країні. Їм ідеться про те, аби відстояти свої пільги й далі сподіватися, що все буде добре. Ну, принаймні, що не буде гірше. Так само, подумав я, яке право я маю засуджувати усіх цих пригноблених бюджетників, учителів і виховательок дитячих садків, котрих влада регулярно виганяє для масовки на площі та в зали засідань? Очевидно, вони мають причини боятися за своє робоче місце, за своє майбутнє, за свою зарплатню, за ті крихти, які регулярно отримують від влади. Їхнє право, зрештою, їхній вибір. Якщо вони завтра вийдуть палити офіси партії влади, чи заступляться за них опозиціонери, котрі активно їх до цього закликають? Скоріш за все, ні. Скоріше за все, просто здадуть їх, усіх разом, як робили це не одного разу. То в чому ж тоді звинувачувати цих наглухо переляканих життям і часом пересічних громадян, від яких, здавалося б, так багато залежить, і від яких насправді не залежить нічого? В тому, що вони бояться? Їхній страх диктується досвідом життя в цій країні. В тому, що вони не думають про майбутнє? Ну, але маючи таке минуле, про яке майбутнє можна думати? В тому, що вони не мають ні принципів, ні переконань? Але інстинкт самозбереження – це теж життєва позиція. Одним словом, хто я такий, щоби вчити когось жити. Тим більше – помирати. Ми всі є заручниками цього державного утворення, його керівного апарату, його виконавчих структур. Ми всі залежимо від злої волі тих, хто за нашою допомогою псує нам життя. Більшість із нас сприймає це громадянство як певну покару, як незрозумілий тягар, котрий не пускає вперед, і назад, на превеликий жаль, теж не пускає, хоча цього багатьом із нас хотілося б навіть більше. Держава принижує і витискає з тебе гордість та впевненість, держава водить тебе за носа й викручує руки, вправно залізає тобі до кишень і перекриває кисень. Більшість із нас почуваються ошуканими й зрадженими, причому зрад за останні двадцять років було так багато, що важко навіть визначити – хто саме нас зраджував, і кого тепер вважати за ворога. Те, що ворог десь поруч, що він весь час слідкує за нами, що він не відводить від нас свого холодного погляду – очевидно. Всі це відчувають, всі розуміють, можливо тому з такою легкістю поповнюють ряди своїх персональних ворогів щоразу новими іменами. Ця країна примушує хитрувати й викручуватись, йти на компроміси й поступатися принципами, відмовлятися від мрій і приставати на менше зло, але головне – вона і далі примушує зраджувати: зраджувати самих себе, свої переконання, своїх друзів, своє майбутнє. Більшість із нас давно з цим змирилися, прийняли це як умови подальшого виживання, як єдину можливу тут реальність. Це навіть не викликає особливого обурення – ну так, не надто нормальна ситуація, не надто сприятливі умови, але яка за великим рахунком різниця. Апатія, недовіра й страх – цього достатньо, аби державний механізм справно працював надалі. По-справжньому шкода тих, хто помер. Шкода тих, хто втратив здоров'я. Тих, хто втратив рідних та близьких. Тих, хто втратив віру і любов. Тих, хто розгубив силу й запал, радість і злість, ніжність і милосердя. Шкода тих, хто виїхав. Тих, хто ніколи сюди не повернеться. Тих, хто залишився – не шкода. ТС
11 сентября 2012
2573
Блиск і злиденність покоління пепсі
 Розмовляли нещодавно зі знайомим. Зайшла мова про дев'яності. - Чому, - запитав я, - всі так чіпляються за дев'яності, чому так їх бояться і так на них озираються? – І сам собі відповів приблизно так: - Можливо тому, що історичні злами, часові періоди, в які відбуваються соціальні та економічні трансформації, є найзручнішими майданчиками для особистісних, персональних проривів. Адже саме в часи тотального розвалу та переформатування запускаються найбільш стрімкі соціальні ліфти. В тебе раптом з'являється можливість оминути всі ці безнадійні малорухливі кар'єрні черги й зробити себе самого з того, що є під рукою. Саме тому персонажі, котрі випливають на поверхню в часи змін та реформ, наділені особливою енергетикою, особливим драйвом, хай і не завжди позитивним. Такі персонажі привертають увагу, про них говорять у трамваях і знімають кіно, вони викликають захват і осуд, в будь-якому разі – вони завжди привертають увагу. Не дивно, що сьогодні саме вони займають щоразу більше ключових позицій у країні – пройшовши м'ясорубку дев'яностих, вони цілком заслужено вважають себе реалізованим самодостатнім поколінням. Навіть якщо при цьому давно не п'ють жодного пепсі. - Точно, - погодився знайомий. – Я добре пам'ятаю той час. У якийсь момент, ще школярем, я вписався в одну бригаду, торгувати коштовними металами. Ну, себто не бабусиними срібними ложками, а металами, котрі використовуються на виробництві. Зрозуміло ж, що кожен, хто з ними працював, щось тягнув додому. Продати таке, скажімо, золото було неможливо, ясно, що вони просто тримали його вдома. Я знаходив клієнтів і пропонував їм продати вкрадене. Дуже швидко зміг себе фінансово забезпечити. До речі, це допомогло мені в навчанні. Виявилось, що більшість учителів були готові ставити мені хороші оцінки за певну суму. Всі мої проблеми раптово вирішилися. Тоді бригада, на яку я працював, запропонувала мені підвищення – кинути ці дрібниці й займатися або наркотиками, або проститутками. І тут я забоявся. І вирішив піти з бізнесу. А оскільки жодних своїх контактів я не лишав, то просто зник. І почав готуватися до вступних іспитів. За якийсь час вони мене знайшли. Коли одного разу я вийшов із під'їзду, там стояла їхня автівка. Довелося сісти. "Де ти зник? – запитали вони. – Ми ж зробили тобі серйозну пропозицію". Я вирішив говорити правду. "Я до іспитів готують, - кажу. – В художнє училище". "Ти що – художником будеш?" - приголомшено перепитали вони, після чого довго сміялися, а відсміявшись, відпустили мене з миром. Думаю, в будь-якому іншому випадку, я би звідти живим не вийшов. - Цікаво, - сказав йому на це я, - нагадує одне моє оповідання. Там чувак теж іде з бізнесу, щоби написати дисертацію. Колеги відпускають його, лише просять писати по совісті. Ну а як інакше про це писати? Ясна річ, що по совісті. Себто, без зайвого моралізаторства й непотрібного пафосу. Ми позбавлені права вибору в багатьох випадках. Ми не обираємо собі батьків та вчителів, не обираємо країну народження та часовий проміжок, в який нам випадає народитися. Тому велика інтрига й ілюзія полягає в тому, аби прорватися крізь часову завісу, пробитися крізь товщу історії, спробувати розставити все на свої місця, навести в лад в тому хаосі, котрий тобі пропонують боги в якості стартових умов. І навіть не знаєш, що краще – народитися в тихій спокійній країні, з усталеними порядками та стабільною економікою, чи опинитися одного разу перед необхідністю ставати дорослим у розірваній, наче шматок м'яса країні, без жодних перспектив та жодної впевненості в майбутньому, маючи при собі лише злість, завзяття і совість. Ну, а совість – річ дуже відносна, вона в кожного своя, мінлива й примарна, приватна й невидима. Розподіляючи її поміж нас, боги зазвичай намагаються зекономити, тому навряд чи її може вистачити на ціле покоління. - Ось уяви, - сказав я насамкінець, - як усе могло скластися. Не пішов би ти з бізнесу, пішов би на підвищення – хто знає, що з тобою сьогодні було б. Ким би ти міг стати. Адже час справді був унікальний. І країна теж була унікальна. Адже лише в такий час і в такій країні можна було починати де-небудь на ринку, бомбити лохів, працювати наперсточником, відсидіти пару разів, потім легалізуватися, піти в політику, пробитися у владу, перебігати з партії до партії, мутити воду на виборах, із тим, щоби врешті стати, ну, ну я не знаю ким… Ну, скажімо, мером Харкова. ТС
31 августа 2012
2536
Початкова школа
 Останні роки мені сниться школа. Сон цей повторюється майже без змін, кожного разу викликаючи в мене нудотне почуття загнаності й безвиході. Сниться, ніби я знову мушу відвідувати шкільні уроки. Десь уже в старших класах. І оминути цього жодним чином не можна. Уві сні я усвідомлюю, як багато пропустив, наскільки зайвим та непотрібним є для мене в моєму теперішньому віці це навчання, проте так само усвідомлюю, що подітися просто немає куди, і я просто мушу далі ходити до школи, наживаючи собі неприємності. Безвихідь посилюється тим, що навіть уві сні я розумію, наскільки дивним виглядає ця моя шкільна повинність – адже, здавалося б, школа для мене давно скінчилася, я давно вільна людина, в мене інше життя й інші проблеми, але тут стався якийсь часовий розлам, щось пішло не так, я знову опинився в цих дивних і неприємних обставинах, і мушу тепер виборсуватися з-під зовнішнього тиску. І так кожного разу, один і той самий сон, одне й те саме відчуття загнаності, та сама паніка, та сама безвихідь. Школа переслідує мене, очевидно, щось там свого часу я не довчив, раз вона так мене доймає всі ці роки. Ось лише що саме? Зі школою в мене все було гаразд. Навчався я легко, з учителями не конфліктував, особливих проблем не було. Навіть предмети, котрих я не розумів, як то алгебра чи геометрія, особливого роздратування не викликали. Зрештою, думав я, нічого страшного – закінчу школу, викину з голови всі ці точні науки за непотрібністю. Так воно й сталося згодом. Гадаю, в цьому була певна форма конформізму – сприймати все, що тобі пропонують, наперед знаючи, що більшість із запропонованого тобі є звичайним баластом, шлаком, яким так ніколи й не скористаєшся. Можливо, сьогодні пам'ять нагадує мені саме про ці постійні компроміси, про відсутність спротиву, про дитячу безтурботність, за якою приховувалось небажання виділятися. Час минув, особливо ностальгійних спогадів школа в мене не викликає. Так само як і особливо жорстоких неврозів. Школа як школа – головне пам'ятати все, що тобі необхідне. І забути все, чому тебе вчили. Я добре влаштувався в цьому житті. Я максимально убезпечив себе від контролю й тиску, від перевірок та іспитів, від необхідності щось зазубрювати й неможливості оминути ранкові переклички. Моє життя щонайменше нагадує навчальний процес – я нікому нічого не винен, я нікому нічого не доводжу, я не мушу нервувати й пітніти від страху, я не зобов'язаний демонструвати старанність і посидючість. Мені не потрібні оцінки, я не потребую заліків, мені не потрібно думати про режим і шкільну програму, мені не обов'язково знаходити з кимось спільну мову та сприймати чиюсь точку зору. Я веду достатньо асоціальний спосіб життя. Гадаю, саме тому мені сняться шкільні аудиторії. Адже що таке школа? Школа – це тиск і пресинг, контроль та уніфікація. Школа – це дисципліна й знеособлення,авторитаризм і кон'юнктура. Муштра, страх і ненависть. Звички, принципи й комплекси. Радість того, що все завершилось, і розпач від того, що нічого не повернеться. Найщиріші захоплення й найбільш люта неприязнь. Пошуки того, як усе має бути, й розуміння, як бути не повинно. Модель життя, військові маневри, в яких ти береш участь в якості гарматного м'яса. І коли добігаєш до фінішу, навіть не помічаєш, що обставини змінились, змінилися правила гри, а ти й далі біжиш своїм маршрутом, зберігаючи при собі лише необхідну тобі частку з усього того огрому життєвої науки, якою тебе завантажували весь цей час. Школа – необхідне всім нам випробування, з якого ми, зазвичай, виходимо змужнілими, проте рідко виходимо милостивішими. Я до кінця життя з ніжністю буду згадувати своїх однокласників, хоча з жодним із них не підтримую стосунків. Я не пам'ятаю нічого, чому мене навчали вчителі, проте пам'ятаю їхні голоси та погляди. Я просто намагаюся не думати про школу, про класи й спортзали, їдальні та коридори, змінне взуття й новорічні концерти, весь той шал і прокляття початкових класів, коли закладалися наші характери, наша віра й наш скепсис. Хіба що кожного серпня, в останні літні дні, коли сонце світить так тривожно й непевно, і тумани зранку обступають будинки й мости, коли таким знайомим та безборонним видається тепло, я дивлюся на дітей, котрі йдуть, навантажені щойно купленими шкільними портфелями, і думаю з мало прихованою зловтіхою: "З першим вересня, малята!" ТС
1 августа 2012
1808
Велика китайська стіна
 Нещодавно розмовляв із китайським студентом, котрий навчається в Харкові. Виявився енергійним і цілеспрямованим юнаком. Добре говорить російською, з вкрапленнями сленгу та ненормативної лексики, час від часу вживає українські слова. Грає в баскетбол. Весь час працює – то в ресторані, то в клубі, навіть на ринку підпрацьовував. Тепер викладає китайську. На типових китайських базарних працівників не схожий. Походить із інтелігентної родини, тато – член партії. Себе вважає атеїстом, говорить, що сьогодні для Китаю це нормально. Так само нормально поєднувати буддизм із маоізмом. Говорить також, що Україна йому подобається, але після навчання він обов'язково повернеться додому. Дипломи наші, говорить, у них цінуються, тож усе нормально – буде працювати перекладачем або гідом. "Ну добре, - питаю його. – А що тобі в нас не подобається?". "Не подобається ваша лінивість, - відповідає він, - ви можете будувати один будинок кілька років. Тоді як ми, китайці, збудували б його за три місяці". "Ти ж розумієш, - пояснюю йому, - ми б його теж збудували за три місяці. Якби це комусь було потрібно". Не знаю, чи він зрозумів, про що я. Але мені здалося, що я його зрозумів. Себто, я далекий від того, аби повторювати слідом за ним, що ми, українці, ліниві та безініціативні. Хоча десь так воно і є. Просто з його, іммігрантської точки зору, це особливо кидається в очі. Втім, проблема тут не лише в нас. Насправді це така доволі розповсюджена точка зору прибульця на країну, до якої він прибуває, та людей, які в цій країні живуть. Незалежно від того, де ти народився – в червоному Китаї з його диким державним капіталізмом, чи в незалежній Україні, з її тупиковим шляхом розвитку, потрапивши до іншої країни, ти помічаєш безліч речей, котрі тобі видаються дивними та незакономірними, і котрі ти, маючи можливість, обов'язково змінив би, внісши свої корективи. Іноді ти навіть кидаєшся щось міняти, іноді тобі це навіть вдається. Є такий різновид іммігрантів, котрі тікають зі своєї країни не так від безвиході, як від бажання реалізуватися, і знайшовши місце, де можна використати всі свої сили, знання та вміння, вони охоче цією можливістю користуються. Ясна річ, що для таких прибульців усе місцеве населення, з його інертністю та нехтуванням очевидних проблем, виглядає лінивим та неповоротким. Зрозуміло, що збоку саме таким усе й здається. Очевидно, що в багатьох випадках так воно насправді і є. Хоча найпростіше в цій ситуації, звісно, на жодну критику не реагувати. Чим ми, зазвичай, і займаємось. Залишаючи батьківщину, пускаючись світом і покладаючись на вдачу та власні сили, ми починаємо більш уважно ставитись до обставин, в яких опинилися, та перехожих, із якими маємо справу. Нове життя й нові лаштунки, до яких маємо звикнути, викликають недовіру, котру може подолати лише бажання щось змінити, вирватися, лишити позаду всі свої проблеми та негаразди. Часто іммігранти мають куди більше енергії та драйву, оскільки за їхніми спинами привидом стоїть розчарування, тіні минулого, все те, що вони кинули, що вони втратили, чого позбулися. Ці тіні підганяють їх, примушуючи швидше дихати, гостріше бачити світ, лютіше пробиватися крізь застояне важке повітря вигнання. Звісно, порівняно з ними місцеве населення нагадує ветеранів армії, котра все безнадійно програла. Хоча самі ветерани, переконаний, можуть із цим не погодитись. Еміграція – річ узагалі непередбачувана. Ніколи не знаєш, де й коли опинишся. Навіть найбільші патріоти змушені час від часу зриватися з насиджених місць, шукаючи кращої долі чи просто порятунку в незнайомих місцях. Мені особисто шлях вигнання ніколи не видавався продуктивним, я завжди був переконаний, що все найкраще Господь лишає для нас недалеко від тих місць, де ми народилися. Проте, я так само був переконаний, що коли це дуже необхідно, він, Господь, кладе все, що нам необхідно, нам на спину, й скеровує нас у необхідному нам напрямку. Можна при цьому опиратися, можна не опиратися. Так чи інакше все складеться найкращим для нас чином. А навіть якщо не складеться – все одно це буде найкраще, що могло з нами статися. ТС
3 июля 2012
1495
Кернес і дуби
 Ця влада навіть не намагається робити вигляд, що готова до діалогу, до дискусії, що здатна вислуховувати критику й робити висновки. Навіщо їм дискусії, якщо в них є партійні змі?   В Харкові знову рубають дерева. Знову в парку Горького зелені активісти воюють із робітниками, лягають під будівельну техніку, викликають міліцію. Міліція знову захищає правопорушників від громадян України. Все як два роки тому.   Ніби й не було жодного Євро, всього цього істеричного пафосу влади, гучних заяв стосовно спокою та стабільності, ніби й не лізли зі шкіри наші реформатори, аби показати, наскільки відкритою та готовою до перемовин є нинішня українська влада, ніби це не в нашому місті тиждень святкували сонячні голландські фанати, яких міліція не те, що не чіпала, а скоріше навпаки – готова була охороняти до ранку їхні непритомні від розчарування тіла на лавках та автобусних зупинках. І ось свято закінчилося, почалися сірі трудові будні.   Почалися вони, що характерно, того самого вечора, коли Україна грала з Англією. Саме наступного ранку, 20-го червня мешканці Харкова зауважили сотні вирубаних дерев на території парку. Після чого почалася чергова хвиля протистояння.   Причому протистояння відбувається суто по-харківськи: робітники заявляють, що всі дозволи на вирубку в них є, проте нікому їх не показують, прокуратура відкриває кримінальну справу, проте міліція бореться саме з "зеленими", мер міста традиційно витискає сльозу з довірливого електорату, на "чистому глазу" говорячи, що ліс валять для побудови спортивних майданчиків, до того ж (ключовий момент) – безкоштовних.   Те, що довкола парку Горького вже є кілька стадіонів, які можна було б довести до ладу, аргументом для Геннадія Адольфовича Кернеса не є.   Та і взагалі, які аргументи? Таке враження, що харківський міський голова в дитинстві сильно перемерз, тож тепер має невідступний страх перед холодними зимами. Якось інакше пояснити його патологічне захоплення лісозаготівлею складно. Незрозуміло, навіщо заливати місто асфальтом.   Незрозуміло, навіщо посеред парку будувати футбольні поля. Незрозуміло, чому не можна реалізовувати свої ініціативи більш законними методами, чому кожного разу живий контакт харківської влади з харківською громадою завершується бандитськими розбірками.   Мер Харкова керує містом так, ніби грає в наперстки – азартно й нахраписто, навіть не намагаючись узгоджувати з кимось свою позицію, навіть не вдаючи з себе демократа й поборника різних суспільних свобод. Яка демократія, які свободи? Спробуйте тепер зупинити його, з усіма його екскаваторами!   Спробуйте з ним поговорити! Він навіть слухати вас не стане, завчено заливаючи про інтереси онуків та їхніх бабусь, чиє право на футбольні матчі він відстоює. Ця влада навіть не намагається робити вигляд, що готова до діалогу, до дискусії, що здатна вислуховувати критику й робити висновки.   Навіщо їм дискусії, якщо в них є партійні змі? Для чого їм діалог, якщо в них є бюджетники, які завжди висловлять підтримку? Нащо їм критика, якщо вони на кожному кроці кричать про покращення та стабільність?   Лишається одне – щоденна пропаганда, щоденне промивання мізків населенню, постійна брехня, невимушене хамство й безберега самовпевненість. В результаті виходять дивні речі. Як із тим таки парком Горького, частину якого перетворюють на "Диснейленд", а іншу частину – просто й неприховано вирубують.   Хоча річ, звісно, не лише у вирубаних деревах. Харків’яни, здається, вже змирились із тим, що дерева з міста вивозять, як дисидентів. Питання в тому, наскільки ця влада загалом відображає настрої та погляди харків’ян.   Чи справді ці політики, для котрих їхні колеги з Німеччини є всього лише "комашками", висловлюють інтереси міської громади? Якщо висловлюють, ну то що ж – хай харківські бабусі грають у футбол на лісових галявинах, демократія все-таки. А якщо не висловлюють, то про що ми взагалі говоримо?   ТСН, фото МедиаПор
1 2 3 45 6 7
2 июля 2022
больше новостей
delta = Array ( )