Сергій ЖАДАН
1 2 34 5 6 7
6 сентября 2013
3732
Артиллеристы, Сталин дал приказ
Українські політики мають дивовижну власність позбавляти сенсу все, за що беруться. Ось, скажімо, харківська влада, з її перманентним реваншизмом. Дивовижно, але навіть така важлива та серйозна тема як антифашизм, у виконанні того ж таки Добкіна починає звучати фальшиво. Важко за всім цим агресивним популізмом, за вільними спробами політичних та історичних спекуляцій розгледіти дійсне бажання проговорити болючі й часто доволі неоднозначні питання, що стосуються подій сімдесятирічної давнини. Антифашизм Добкіна з Кернесом обмежується, зазвичай, сталінськими портретами, муляжами ППШ і малоадекватними погрозами нічого не забути й усе пригадати. Зручна позиція насправді – прикриватись ветеранськими спинами, маніпулювати минулим, трактувати історію згідно з політичним курсом своєї партії, займатися політиканством там, де по совісті варто було б просто промовчати. Ніщо так не дискредитує антифашистський рух, як присутність у ньому харківських керівників. Претензійність та неоковирність, із якою вони беруться виховувати "молоде покоління" навіть не смішить. Зрозуміти їх можна – коли немає жодної ідеї, здатної викликати підтримку населення, коли не вистачає слів порозуміння, коли навіть не йдеться про необхідність об'єднання та співпраці, простіше за все взятися за витворення образу ворога, за активний поділ на своїх і чужих, за маркування й розвішування табличок. Ось вони й зганяють під сталінські знамена бюджетників, заповнюючи вуличний простір бойовими гаслами й зводячи все знову ж таки до жорсткого й підлого протистояння, згідно з яким фашистом є кожен, хто не має членського квитка партії регіонів. Метод справді підлий, адже прикриваючись важливими для багатьох гаслами, влада легко й безболісно зараховує до фашизму все, що хоча б якось не співвідноситься з її політичним курсом. Фашистами є всі, хто з ними не згоден. Фашизмом є все, що вони не можуть використати на свою користь. Фашистами вони будуть називати всіх, хто матиме свою думку й не погоджуватиметься на пропоновану ними історичну маячню. Шкідливість подібної стратегії нам усім ще доведеться осягнути. Загалом, можна лише припустити, скільки часу та зусиль знадобиться, аби розгребти згодом, з часом, коли вони відійдуть (і чим скоріше це станеться – тим краще), все те ідеологічне сміття, яке вони по собі лишають, всі ті дурниці й усю ту брехню, якими вони нас так наполегливо й щедро годують. Нинішня харківська влада не просто неадекватна – вона шкідлива, адже послідовно й планомірно займається відвертою банальною українофобією, вносячи в суспільство нетерпимість та ненависть, роблячи нас усіх заручниками своїх амбіцій та нереалізованості. Можна лише припустити, що стоїть за всією цією любов'ю очільників Харкова до військової форми та крупнокаліберної зброї, які саме свої дитячі фантазії вони реалізовують, які заліковують травми, проводячи свої безкінечні паради й граючись у солдатиків на головній площі міста. За цієї ситуації історія з Шевельовим вже не дивує. Нікого давно не дивує, що губернатор Харківщини поводиться й висловлюється як малограмотне хамло, що дорвалося до влади й, втративши рештки адекватності, береться ділитись із народом своїми комсомольськими візіями щодо історії регіону, керувати яким йому випало. Нікого не дивує, що губернатор легко кидається характеристиками, відповідати за які потрібно в принципі в суді. Всі звикли до того, що він давно не контролює слів, не відповідає за вчинки, легко переходячи межу пристойності. Всі звикли до його нефахових, малопритомних заяв, котрі він висловлює з будь-якого приводу. Шкода, звісно, що замість серйозної та виваженої позиції харків'янам усе частіше доводиться мати справу з екзальтованою маячнею та політичною безвідповідальністю. Шкода, що нам уперто вибудовують яскраві кольорові декорації, намагаючись переконати, що саме це і є реальність. Адже будь-які декорації рано чи пізно демонтують, і що залишиться по тому? Як будуть згадувати про харківського губернатора років так через 50? Як про одного з не надто успішних випускників харківської середньої школи номер шість. І то лише через те, що цій школі перерахував свою Шевченківську премію Шевельов. ТС
15 августа 2013
2714
Welcome in Ukraine
Нещодавно до Харкова приїздила група швейцарців. Переважно люди немолоді, проте сповнені енергії та бажання щось у цьому житті ще побачити й відчути.   Їхні пенсіонери загалом сильно різняться від наших – у свої вісімдесят ставляться до життя, як наші сімнадцятилітні: легко й радісно. Але мова не про те.   В Україні дехто з них був уперше, дехто ні. В Харкові вони мали цікаву програму – старі фабрики, екскурсії містом, зустрічі з дизайнерами та художниками тощо.   Далі мали їхати в Донецьк. Попросили зустрітись, почитати їм що-небудь про Донбас. Я відразу попередив, що художня реальність не завжди тотожна реальності щоденній, і що нічого не варто боятись – на Донбасі, мовляв, живуть прекрасні роботящі люди, певен, ви побачите масу цікавого.   Головне – не їдьте туди рейсовим автобусом. Вони подякували. Помітно було, що країна їм подобається, що вони готувались побачити щось значно непритомніше, хоча так само можна було помітити, що деяких речей їм годі зрозуміти.   Зрештою, не лише їм. Як вам узагалі Харків? – Запитав їх насамкінець. Вони відповіли, що чудово, сподобалось місто, сподобалась архітектура, нормальний готель, прекрасні роботящі люди. Єдине, сказали, наш потяг чомусь годину простояв у полі, перед самим Харковом, на станції Нова Баварія. "Хюндай"? – Перепитав я. "Хюндай", - підтвердили вони. На Новій Баварії? – Уточнив я. Так-так, - пожвавились вони.   А ви знаєте, - перевів я розмову на щось приємніше, - що там є прекрасний пивзавод, на якому тисячу років виготовляли чудове пиво? Щоправда, пиво там більше не варять. Вони зацікавились, розговорились. Про "хюндай" згадувати їм, очевидно, не хотілось. Мені – тим більше. Скільки можна? Як їм пояснити, що це за фантомні напівпорожні експреси стоять у степах України?   Та й чи зрозуміють вони всю діалектику перехідного періоду стабілізації вітчизняної економіки. Краще вже поговорити про щось приємне. Скажімо, про незабутні сорти новобаварського.   Я знаю, є така, доволі поширена точка зору – не виносити сміття, не демонструвати кістяків у шафі, не скаржитись, одним словом. Мовляв, яка їм різниця, що насправді стоїть за облаштуванням наших парків, скільки насправді коштує ремонт наших доріг, як насправді співгромадяни називають ініціаторів усіх цих нововведень на залізниці.   Це наші внутрішні проблеми, швейцарські пенсіонери навряд чи на них уплинуть. Хай лишаються сам на сам зі своїми ілюзіями, хай їдуть звідси з захватом та любов'ю, хай приїжджають ще. Зрештою, не ми ж зупиняємо ці "хюндаї" під розпеченими степовими небесами, не ми пиляємо міський бюджет, тож і не нам червоніти за несмак і неадекватність місцевої влади.   З іншого боку – а кому? Чия це влада, зрештою? Хто її вибирав, якщо розібратись? Ось і опиняєшся між почуттям такту й почуттям ненависті. Український патріотизм загалом має дивні форми вияву. Іноді, говорячи про щось із любов'ю, відчуваєш себе щонайменше колаборантом.   Хочеться говорити про це місто з ніжністю, на яке воно, безумовно, заслуговує. Хочеться розповідати про його історію й розуміти, наскільки захопливою вона є, скільки всього в ній переплелось і як цікаво все це тепер розмотувати.   Хочеться згадувати імена та дати, хочеться бачити здивування та захват в очах туристів, котрі опиняються тут уперше, котрі лише відкривають для себе це місто. Хочеться водити їх порожніми літніми вулицями, показувати улюблені будинки, переповідати біографії тих, хто тут жив.   Хочеться, щоби їм тут подобалось, хочеться, щоби вони говорили про це місто лише добре. Нормальне бажання, здавалося б, нічого особливого.   Здавалося б так легко – любити те, що маєш, пишатися тим, що є, відчувати відповідальність за те, що відбувається. Це місто легко любити, ним просто захоплюватись, ним приємно пишатись.   Головне – не їхати сюди рейсовим автобусом.   ТС
26 июля 2013
2364
"З нами партія і Бог"
В переддень вікопомної для трудової Харківщини дати – 1025-річчя Хрещення Київської Русі, все частіше постає нагальне й принципове питання про викорінення релігійної неграмотності.   Керівництво країни, виконуючи взяті на себе економічні та соціальні зобов'язання, ніколи не забувало про визначальне значення цього питання в повсякденному житті трудових колективів, представників середнього бізнесу та незаможного селянства.   Саме на вирішення цієї – архіважливої та невідкладної в умовах наростання світової економічної кризи проблеми, скеровує центральна виконавча влада місцеві органи.   І саме її обговоренню було присвячено робочу зустріч керівництва Харківської ОДА з керівниками релігійних організацій регіону. В своїй доповіді голова ОДА Добкін М.М., зокрема, образно зазначив:   "Треба, щоб молодих людей виховували не вулиця і телебачення, які іноді не відрізняються ні терпимістю, ні толерантністю, ні духовністю. Не вони повинні стати, образно кажучи, головними піднощиками снарядів для молодого розуму, а ті люди, які уміють представити історичні події і пояснити причину їх походження".   Присутні гаряче й одноголосно підтримали думку тов. Добкіна – справді, в час, коли загроза релігійної неграмотності затьмарює й ставить під сумнів мудрість та ефективність керівної ролі партії в житті суспільства, ми в жодному разі не можемо покладатись на вулицю й телебачення в питанні виховання молодого покоління.   Адже про яку духовність на вулицях можна говорити за умов усе більшого зростання деструктивних настроїв, інспірованих сумнівними псевдополітичними структурами, усіх цих мітингів, пікетів і т.зв. "мирних зборів" - спрямованих саме на позбавлення наших вулиць терпимості?   Що в такому разі можна протиставити бездуховності й нетолерантності вуличних горе-активістів? Лише бійцівський характер і спортивну злагодженість усіх, кому небайдужі ініціативи керівництва країни, що й було продемонстровано в світлі останніх подій.   Те саме стосується й телебачення. Не секрет, кому належать нині головні інформаційні потоки! В той час, як керівні органи в центрі та на місцях невтомно викорінюють із суспільства рештки релігійної неграмотності, ворожі гаслу загального покращення олігархічні елементи вперто лишаються на позиціях ненадання питанню зростання духовності магістрального в наш переломний момент значення.   Не дивно, що подібна ідеологічна однобокість і суспільна короткозорість докорінно розходяться з партійним розумінням ролі та місця духовного виховання в період провадження елементів покращення серед широких верств релігійно-неграмотного селянства та промислового пролетаріату.   Тож на всі численні спроби представників блакитних екранів виявити щодо молодих людей недостатню толерантність, маємо чітко сказати: руки геть від духовного виховання мирян! Не вам бути піднощиками снарядів для молодого розуму! Не з вашою терпимістю пояснювати причини походження історичних подій! Не говорячи вже про їх наслідки!"   На завершення своєї доповіді тов. Добкін зазначив, недвозначно пригрозивши ідеологічним зайдам: "А влада завжди буде поруч, завжди готова допомогти у будь-яких починаннях, спрямованих на виховання духовності в суспільстві".   "Амінь", - одноголосно погодились керівники релігійних організацій регіону. ТС
4 июля 2013
1923
РОВД
Іноді здається, що ми знаходимося в підручнику історії. І що історія цього підручника рухається по колу. Те, що сьогодні відбувається, нагадує сюжети класиків соцреалізму про революційні події 1905-1917 р.р.   Ті самі локальні й спонтанні виступи на селі, те саме щире й зрозуміле бажання пустити кров жандармам. Щире, тому що утиски й пресинг "псів злочинного режиму" стосуються безпосередньо тебе, твого щоденного існування.   Зрозуміле, тому що діяльність "правоохоронних органів" бачиш щодня на власні очі, якісь додаткові докази гріхів та злочинів людей у погонах тобі просто не потрібні.   Є ще одна показова подібність із подіями, описаними в радянських художніх романах – нав'язування "керівної ролі партії". На книжкових сторінках поруч зі спаленим поліційним відділком обов'язково топчеться який-небудь член підпільного цк, в сьогоднішніх реаліях його роль виконує Катеринчук. В житті, зазвичай, все складніше, аніж у романах, хоча й правдивіше.   Правдивою, скажімо, є ненависть населення до правоохоронців. Правдивою й справедливою. Так само як справедливою є недовіра до них. Хто взагалі наважиться назвати несправедливими погроми ментовських управлінь? Хто сьогодні стане на захист доброго імені правоохоронців?   Скажімо, в ситуації на Миколаївщині – хто буде співчувати ментам, якщо їх справді посадять? Хіба що їхні дружини, та й то – не факт. Дії населення проти міліції, проти суддів, проти працівників прокуратури викликають навіть не радісний подив, скоріше – одностайну підтримку й вимогу продовження.   Можна скільки завгодно говорити про "злочинний режим" і необхідність "системних змін", проте свою щоденну партизанську війну на виживання ми так чи інакше ведемо проти конкретних сержантів і лейтенантів, котрі відкрито ставляться до нас, мов до ворога, котрий переважає чисельно, проте суттєво програє в плані недоторканності.   Тому й не дивно, що першу кров і цього разу пустили "жандармам". Навіть якщо брати до уваги, що останні події були спричинені конкретним злочином, все одно - закидання камінням саме райвідділку, а не, скажімо, приміщення адміністрації чи селищної ради в будь-якому разі виглядає виправданим і логічним.   Нікого не потрібно переконувати, що це зло, нікого не потрібно переконувати, що з цим злом потрібно щось робити.   Коли в країні почнуться масові виступи, поза сумнівом, першими будуть вішати міліціонерів. По-перше, вони будуть захищати тих, хто нікому не подобається. По-друге, вони самі нікому не подобаються. По-третє, необхідність і виправданість терору проти правоохоронних органів у нашій країні, здається, давно не викликає сумніву.   Якщо ж у когось подібний сумнів виникає – достатньо просто продивитись кримінальну хроніку, до якої причетні "люди в погонах" за останні кілька років. Чи просто згадати свій досвід спілкування з міліцією.   Мені здається, в тривалих і безрезультатних пошуках речей, що об'єднують, наші співгромадяни прийшли до неочікуваних висновків – нас усіх здатна об'єднати хіба що ненависть.   Ненависть до державних механізмів, робота яких спрямована проти кожного з нас, ненависть до монстра, яким є така держава, з усім її політичним, партійним, адміністративним та спортивно-розважальним наповненням. Людині притаманно знищувати те, що становить небезпеку.   Ніщо так не об'єднує, як спільне підпалення управління внутрішніх справ. До того ж, як свідчить історія літератури, все в будь-якому випадку починається саме з цих підпалень. Інакше, здається, не буває. Та й хто захоче інакше?   ТСН, фото УНИА
29 апреля 2013
2230
Любов потребує ритм-секції
Музика триває доти, доки бодай хтось її потребує. Кожен голос так чи інакше виростає в темряві й тиші. І хто здатен його зупинити? Хіба що Господь Бог...   Сиділи днями в "Корові", говорили про харківські клуби: скільки їх було за останні двадцять років, скільки зникло, скільки залишилось. Їх ніколи не було достатньо, при тому, що в Харкові завжди було кому грати, вони були різні, і пам'ять по собі теж залишили різну. Деякі з них справді хочеться згадувати, як не з ніжністю, то принаймні з удячністю. Адже клуб, за великим рахунком, це не просто бар із бухлом і сцена з поганим апаратом – насправді це ціла історія, ціла культура, іноді навіть – історія культури.   Клуби наповнювали це місто музикою, а отже примушували його звучати, позбавляли його мовчанки. Клуби робили це місто таким, яким воно є – себто не таким, яким його намагаються показати в телевізійних новинах.   Місто насправді в більшості випадків просто не помічало існування цих більш-менш провітрених підвалів, у яких творилася історія. Не помічало, й слава Богу – історія твориться незалежно від нашого бажання стати її частиною.   Я жодною мірою не боюся говорити про ці речі пафосно й голосно, оскільки справді переконаний, що частина з побаченого мною в рок-н-рольних клубах сусідніх кварталів, обов'язково стане історією. Принаймні, мені б хотілося мати справу саме з такою історією.   Хотілося б, аби хто-небудь коли-небудь зібрав спогади всіх безпосередніх учасників, усіх глядачів та шарлатанистих арт-директорів, усіх охоронців та барменів, хотілося б, аби вони розповіли, якими прекрасними були лаштунки нашого життя, і яким невичерпно фантастичним було життя за цими лаштунками.   Нам пощастило жити в чудесний час і слухати чудесну музику. І навіть палений коньяк не робив цю музику менш чудесною. Історія харківських клубів, думав я, сидячи в одному з них, безперечно заслуговує на детальну фіксацію та відтворення. Лише хто б цим займався? Не я ж. Я майже нічого не пам'ятаю. А те, що пам'ятаю, все одно нікому не розповім.   Але щось можу й згадати. Скажімо, дивний заклад "Під веселим Роджером" - суворе місце для справжніх любителів хеві-металу. Пам'ятаю, брав там інтерв'ю в покійного Сера (ще одного персонажа історії культури, говорю це без жодної іронії). На інтерв'ю узяв із собою диктофон і літр горілки. Сер випив усе, після чого пішов на якийсь вечірній ефір. А я помер. Щонайменше до наступного ранку.   Пам'ятаю також, що на місці "Роджера" з'явилось не менш фантастичне місце – "Заппа". І ось там уперше я почув "Люк". Сьогодні немає ні "Заппи", ні "люків", і не можу сказати, що комусь від цього стало краще.   Пам'ятаю, як відкрився "Форт", як ми робили там антивоєнний концерт, і якоїсь миті на сцену випхався учасник бойових дій однієї з кавказьких воєн, і виголосив неймовірну антивоєнну промову, що всіх розчулила. І хоча потім виявилося, що ніякий він не учасник, і на Кавказі не був навіть на курортах, в цілому приємного враження це все одно не зіпсувало.   А ще пам'ятаю "Черчіль", часів його піднесення та розквіту, завжди переповнений бар, радісного Мішу на вході, який пропускав безкоштовно, але пропонував із ним за це випити. Пам'ятаю, як одного разу, після якогось концерту, коли всі розповзлися по кутках і життя завмерло, десь опівночі на сцені несподівано з'явилась "П'ятниця" й почала грати нові речі. Скоріше, для самих себе, оскільки в залі майже нікого не було, а ті, хто був, так і не повірили, що це справжня "П'ятниця".   І ось тепер, сидячи й усе це згадуючи, я собі думав: ніхто нічого не розповість про наше життя, нікому немає діла до нашої історії. Ми залишили в наших клубах, можливо, найкращу частину себе, ми залишили в минулому стільки таємниць, стільки ніжності й розчарування, що минуле наше тепер подібне до помешкання, в якому жили діти: потрібно, безперечно, робити ремонт, проте так не хочеться зафарбовувати ці сліди чужого дорослішання, чужих помилок та усміхів.   Можливо тому, що музика – найкраще з того, що було в цьому місті, можливо тому, що більшість речей, про які я тут розповідаю, просто розчинились у повітрі, можливо тому, що речі, які приходять натомість, не викликають у мені стільки оптимізму, але я думаю: річ насправді не в клубах, річ у нас самих, в тому, якими ми були й якими стали.   Музика триває доти, доки бодай хтось її потребує. Кожен голос так чи інакше виростає в темряві й тиші. І хто здатен його зупинити? Хіба що Господь Бог. Але в нього є справи важливіші.   ТС
15 марта 2013
2336
Незабаром усе зміниться
Ми звично й невимушено схильні впадати в залежність від зовнішніх обставин, від несприятливих умов та невтішних прогнозів.   І з цього приводу в мене теж є одна історія. Якщо вже говорити про ранню весну, то слід зауважити, що рання весна, зазвичай, не так оманлива, як обнадійлива. Всі ж бо знають, що зима ще тут, поруч, нікуди не відходила, жодним чином не завершувалась, а все одно на щось сподіваються.   Ловлять перші гарячі промені, тримаються сонячного боку вулиці, морочать самі собі голову, одягаючи яскравий весняний одяг, взуваючи шалене літнє взуття. І розуміють при цьому, що рання весна – ще не весна, що слід ще трішки зачекати, набратися трішки терпіння. І трішки надії.   В часи далекої поетичної юності був у мене приятель, Толік. Був старший за всіх нас, устиг послужити на флоті і, як усі флотські, ходив у тільнику й мав широку душу.   Гадаю, саме через свою широку душу довго не міг нікого собі знайти. Часто скаржився, що нічого не розуміє в мирному житті, що не знає, куди себе прикласти, де себе, так би мовити, виявити. Зрештою, почав жити з однією студенткою, що вивчала англійську.   Ми переймалися, підтримували його, підказували. Ну, та чи буде флотський слухати поради таких мудозвонів, як ми. Зійшлися вони восени, це були перші тижні стосунків, як завжди примарні й невагомі, як завжди гіркі й іскристі. Потім почалася зима.   Тривала вона так довго, що ми втратили до їхніх стосунків будь-який інтерес. Вони, здається, теж його втратили. Чим довше тривав лютий, тим більше вони сварилися, виявляючи відмінність характерів та непоступливість натур.   Як це завжди буває, ми дивилися більше за вікна, відраховуючи дні, коли нарешті зійдуть усі ці непритомні чорні міські сніги, коли все розтане й прогріється, коли, зрештою, все зміниться. І ось коли пішла перша відлига, коли все попливло й розтануло, вони не витримали таки всієї цієї напруги й голосно посварились.   Настільки голосно, що вона просто зібрала речі й кудись звалила. Він спочатку добре тримався. Ходив у своєму тільнику, підставляв обличчя сонцю, чистив черевики до сонячного блиску.   Втім, після короткої відлиги, що встигла таки наповнити наші серця надією, знову повалив сніг, небо затягло чимось сірим, і вся наша впевненість та легковажність відразу десь зникла.   Він занервував, утратив спокій, позбувся рівноваги. Чим більше снігу намітало за вікном, тим гірше почувався. "Що робити? – Питався. – Вона ж не повернеться". "Та ладно, - говорив я йому, - почекай трішки, все буде добре.   Просто потрібно набратися терпіння й перечекати. Далі все буде, як треба". "Ти не розумієш, - заперечував він, - я не можу нічого чекати, як ти не розумієш? Я взагалі тепер нічого не можу. Я навіть коли виходжу на вулицю, відчуваю, як на мене опускається небо, як воно мене придавлює. Я просто не знаю, що робити". "Ну, то нічого не роби, - радив я йому".   Але він не слухав – зовсім утратив іронію, тож продовжував мучитись. Говорив про безнадійність і виглядав безнадійно, і погода за вікнами теж була безнадійною, якою буває лише погода раннього березня.   Втім, дуже швидко все змінилося – вже за кілька днів повернулася справжня весна, повернулися сонячні дні, повернулися впевненість і легкість. Повернулося відчуття любові й безтямної закоханості. І його, зрештою, попустило.   Причому так сильно, що він теж зібрав речі, всім нам подякував, і поїхав до батьків. Тож коли вона припхалася просити в нього пробачення – просити його вже не було в кого.   До чого я веду? Ми звично й невимушено схильні впадати в залежність від зовнішніх обставин, від несприятливих умов та невтішних прогнозів. Відчувши свіжий вітер і піймавши перше гаряче сонце, ми легко впадаємо в розпач, щойно щось починає йти не так, щойно події відбуваються не за намальованим нашою уявою сценарієм.   Ми схильні до невпевненості й невимогливості, ми легко зневірюємось і розчаровуємось, зіткнувшись із перепонами, ми не знаходимо в собі сили оминути їх й спробувати переламати хід подій.   Світ часто видається нам куди гіршим, аніж є насправді, обставини – безнадійними та похмурими, простір – тісним, небо – безбарвним.   Хоча йдеться, зазвичай, всього лише про ранній березень, який інакшим і не буває, йдеться про необхідність не впадати у відчай, не втрачати рівноваги, триматися тих, без кого не можеш, не мати справи з тими, хто тобі не потрібен. Життя триває завжди.   І коли тобі дуже погано, воно триває теж. Просто все, що тобі в цей час потрібно – це трішки підтримки. Трішки терпіння. Трішки надії. Трішки любові. І трішки іронії. ТС
8 февраля 2013
2393
Вирушаючи й повертаючись
 Подорож – ось що не потребує в наших очах жодних виправдань чи пояснень. Подорож є заняттям самодостатнім і шляхетним. Подорожуючи, ми завжди чогось досягаємо. Ми прощаємося з останніми ілюзіями й починаємо цінувати те, що маємо.   Подорож дозволяє нам не лише пересвідчитись у власній недалекоглядності, але й дає можливість відсторонено подивитися на те місце, звідки ми виїхали й куди нам належить повернутися.   Мені загалом здається, що українцям потрібно якомога більше подорожувати, хай навіть без мети, без певної фінансової цілі, без необхідності досягнути в цій подорожі чогось предметного.   Сама віддаленість від рідних місць, перебування поза межами батьківщини, необхідність, врешті-решт, туди повертатися є корисними й повчальними. Чого вони можуть навчити?   Скажімо, уважності в ставленні до рідних та близьких, ніжності в сприйнятті територій, з якими маєш справу все своє життя, вдячності за географію та геополітику.   Дорога робить нас більш витривалими, а отже – більш уважними. Уважність позбавляє нас зневаги та нетерпимості. Все разом дозволяє нам любити те, чим ми так чи інакше наділені.   Цього разу з Харкова до Києва мені трапилося летіти з цілою групою депутатів. Четверо з них були від більшості, один – найбільш печальний і постарілий – від опозиції. Опозиціонер сів десь у середині салону. Представники більшості (мажоритарники, аякже) сиділи попереду.   Хоча всі летіли економ-класом. Всі, крім одного, з поламаною ногою. При виході колеги навіть хотіли винести його на руках, говорили: "Хай усі бачать нашу солідарність!", "Із народом Південної Африки" – додавали, сміючись. Проте він відмовився. Можливо, не вірив у солідарність, не знаю.   В Борисполі представники більшості сіли до мікроавтобуса. Опозиціонер поїхав із народом. Я полетів далі. А далі все, в принципі, традиційно – розмови про літературу, котрі так чи інакше переводяться на політику.   Раніше мене це бісило, нині я розумію – в цій країні політикою є все: від футболу (від нього насамперед!) до проблем правопису. "Як там Україна? – Питали швейцарські друзі. – Змінилася після Євро?". "Аякже, - відповідав я охоче, - ще б їй не змінитися. У нас тепер квітучі міста, динамічна економіка, туристичний бум, переповнені готелі, ліберальна демократія, прозорі кордони. Все, як обіцяла влада".   Добре мати друзів із почуттям гумору – їм не потрібно пояснювати, коли саме ти жартуєш. Значно гірше з людьми, котрі гумор не розуміють – щоразу думаєш, що ж їм відповісти. Мені й далі незручно розповідати про події в своїй країні – ну, справді, думаю я, не говорити ж їм правду?   У них що, своїх проблем немає? Навіщо їм вислуховувати всі ці наші нарікання на владу, яку ми вибрали, на політиків, яких ми підтримуємо, на державу, з якою ми стільки років ворогуємо? Наскільки їм усе це зрозуміло?   Чи варто виносити сміття з хати, щось пояснювати, в чомусь переконувати, до чогось закликати? З іншого боку, думаю я – з якої радості мені покривати всю цю шваль у коридорах влади? Який я до них маю стосунок? Чому я повинен стримуватись і не говорити про них те, що думаю?   Адже чим гірше їм буде, тим краще. Про яку солідарність із цією наволоччю взагалі можна говорити? Тож і завершується все щоразу тим таки рішучим відмежуванням та категоричними звинуваченнями. Не особливо приємне заняття, згоден. Але, зрештою, сумління, як і взуття, завжди має бути чистим.   Паспортний контроль минає традиційно й ненав'язливо: "- Якою мовою говорите? – Німецькою. – Але живете ви в Україні? – В Україні. – То чому ж говорите німецькою?".   Так, ми живемо в Україні. Іноді ми залишаємо її, лишаючись її громадянами, говоримо про неї, знайомимо з нею, шукаємо найбільш влучні характеристики, намагаємося нею зацікавити, пробуємо пояснити, що ж там насправді відбувається, хочемо зрозуміти це самі.   Повертаючись сюди, щоразу дивуємося – ну як же так, збоку все виглядає таким простим і зрозумілим, чітким і недвозначним – не можна дозволяти негідникам приходити до влади.   А якщо вже прийшли – не можна, аби вони лишались безкарними. Не можна втрачати країну, в якій ми народилися, виросли й продовжуємо жити. Не можна від неї відмовлятися. Не можна її соромитися. Не можна її боятися. Хоча й лякати нею – теж не можна.   ТС
1 2 34 5 6 7
Сегодня
больше новостей
delta = Array ( )