Сергій ЖАДАН
1 23 4 5 6 7
29 января 2014
3462
Вірити в те, що потребує віри

Дні стали не так короткими, як тривожними. Бувають такі часи, коли час просто зникає, його перестають відчувати, натомість лишається загальна атмосфера – атмосфера напруги, атмосфера злості, відчуття того, що довкола тебе відбуваються події, невід'ємною частиною яких ти є. Хоча збоку може здатись, що немає жодної можливості бодай на щось уплинути, що події розвиваються за якоюсь своєю темною незбагненною логікою, що тебе в цьому вирі позбавили права сили й права голосу.

В такі дні часто випробовується віра. Вона не те, що зникає – скоріше, втрачає свою прозорість і чіткість. Так буває завжди, коли сам собі ставиш багато питань. Так буває кожного разу, коли сотні питань чуєш звідусюди. Так буває з кожним, хто намагається не просто сприймати сказане кимось як даність, але обов'язково співставляє чужу правду з власними переконаннями. Одним словом, сумніваються лише люди, які в щось по-справжньому вірять. Оскільки сумнів є ознакою не так слабкості, як відкритості: ти відкритий цьому світові, ти намагаєшся його до кінця зрозуміти, ти готовий ділитися своїм знанням із іншими, тому будь готовий до того, що твою віру будуть випробовувати на міцність, що твої переконання будуть піддавати сумнівам, що твою відкритість спробують використати проти тебе.

26 декабря 2013
3556
Розраховуючи на наш страх
19 декабря 2013
3957
Демони революції

Одні дивляться на барикади крізь призми телеекранів, інші будують ці барикади власними руками.

Розмовляв учора з Лімоновим. Той розпитував про майдан. Пояснював свою, доволі різку й негативну оцінку подій у Києві зокрема тим, що майдан активно підтримують російські ліберали. Терпіти їх не можу, - говорив, - здали все, що можна, тепер підтримують майдан. Питав, чи справді Україна може розпастись. Говорив доволі коректно, хоча зрозуміло, що зі своєї політичної точки зору міг би й не церемонитись. Зрештою, тут, у нас, реагуючи на його заяви, теж мало хто церемониться. Загалом його аргументи зводились до питань геополітики: ЄС, американські сенатори, рука Польщі, роль Путіна. Я натомість говорив про соціальну складову українських протестів. "Едуарде Веніаміновичу, - говорив, - ви бачили коли-небудь харківських мера з губернатором?". "Ні, - відповідав він, – нам тут своїх вистачає". "Подивіться, - радив я, - тоді зрозумієте, чому харків'яни виходять на мітинги".

15 декабря 2013
5584
Роботодавці
31 октября 2013
7525
Нетиповий українець

Історія Юрія Шевельова – доволі нетипова. Звичними для українського культурного (та й не лише культурного) простору є зламаність та нереалізованість, ідеологічна залежність та світоглядна травмованість. Звичним для українського інтелектуала є обірваність і недописаність, постійне недоговорювання, загальна ображеність. Проте ось у Шевельова цієї образи на цілий світ немає. Хоча б, здавалося, підстав бути ображеним у нього більш ніж достатньо. Але навіть про своїх постійних опонентів, про тих, кого слід, мабуть, називати ворогами, він говорить доволі спокійно, лише констатуючи факти й наводячи приклади. Його спогади, книга «Я, мені, мене… (і довкруги)», загалом різняться спокійною інтонацією, попри те, що йдеться там про події не надто веселі. Теж доволі нетипово для вітчизняного письменства – говорити про власне життя спокійно й без екзальтації, без западання в героїзацію, без спроб порахуватися з тими, кого вже немає, але кому й досі не можеш пробачити. Нетиповою є його відвертість, особливо з огляду на речі, про які він говорить, нетиповою є самоіронічність. Загалом, зі своїх спогадів Шевельов постає людиною надзвичайно складною, проте, безперечно, щасливою й цілком реалізованою. Можливо, тому й щасливою. Є ще кілька речей, незвичних і нетипових. Скажімо, його зосередженість на житті, на його перетіканні, фіксування деталей, уважне ставлення до речей, дрібниць, настроїв, переживань, постійне рефлексування. Те, що він фіксував кількість відвіданих вистав, те, що він через півстоліття міг відтворити власні враження про побачене та почуте в театрах, те, з якою увагою він пише про прочитані книги – знаки напруженого й повноцінного внутрішнього життя, спроби зберегти й запам’ятати, постійний опір забуттю й перерваності традицій, так характерних для українського ХХ століття. В його спогадах є один епізод, який, як на мене, досить вичерпно характеризує його життєві принципи, його ставлення до життя загалом – згадка про голодну окупаційну зиму, коли він на харківському базарі придбав за останні копійки збережений якимось дивом томик Хвильового. Цей випадок видається доволі символічним, оскільки свідчить про пріоритети й принципи людини в умовах виживання, за ситуації, коли стоїть вибір між переконаннями та смертю. Причому сам Шевельов згадує цю історію знову ж таки доволі спокійно, як щось анекдотичне, хоча й доволі печальне. За цим епізодом із книгою Хвильового загалом стоїть інший Харків – прихований, підцензурний і замовчуваний. Той Харків, частиною якого Шевельов був, про який він і намагався розповісти в своїх спогадах – Харків Курбаса, Харків Куліша, Харків ВАПЛІТЕ. Харків урбаністичний, інтелектуальний, інтелігентний. Урбанізм Шевельова, до речі, теж доволі нетиповий. Він постійно підкреслює своє міське походження, ніколи про нього не забуває. Причому в цих його постійних згадках важко побачити зневагу до тих, хто приїхав «підкорювати» червону столицю, скоріше, він фіксує це з інтересом та уважністю – йому самому цікаво прослідкувати, наскільки чужим і неприроднім було й лишається місто у тому ж таки вітчизняному культурному просторі, і навпаки – наскільки складним і непередбачуваним може бути навернення міста до українства, проявлення цього українства, його знову ж таки природність та вмотивованість. Цікавим (і теж доволі нетиповим) є сам прихід Шевельова в українство. Здається, для нього самого це лишалося не до кінця з’ясованим питанням, відповідь на яке він, утім, чесно намагався знайти. Прикметно також і те, що попри час, який минув від червоної укранізації Харкова 20-х, багато гострих питань, про які згадує Шевельов, й далі лишаються для міста доволі актуальними – нормальне й притомне співіснування в міському просторі двох мов, двох культур, питання культурної провінційності й самодостатності, розвитку й тиску, виходу поза межі мовного та культурного гетто, сприймання чи несприймання місцевим населенням актуальних мистецьких процесів. В багатьох випадках харківські характеристики Юрія Шевельова лишаються невирішеними й до сьогодні. Що також є достатньою причиною з цими характеристиками ознайомитися.

1 23 4 5 6 7
29 июня 2022
больше новостей
delta = Array ( )