Знайомі відмовляються їхати. Під різними приводами. У когось батьки, яких не кинеш, у когось господарство, за яке страшно. Хтось говорить, що не має коштів. Хтось нічого не говорить, лишається без пояснень - просто тому, що лишається. У когось принципи, в когось страх. В їхніх містах уже йдуть бойові дії. Гине мирне населення. Від чиїх саме рук – вони не пишуть. Намагаються в своїх листах не вдаватися до звинувачень. Навіть ті, хто знаходиться, умовно кажучи, "по той бік", говорять про обстріли "ополченцями" (серед яких, знову ж таки, далеко не всі місцеві) житлових кварталів. Хоча, звісно ж, якогось особливого прозріння в них немає. Та і яке може бути прозріння під артилерійським обстрілом?

Коли все це закінчиться, багато речей будуть мати цілком інакший вигляд. На багато речей відкриються очі. Хоча дивитись захочеться далеко не на все. Але так чи інакше – коли все це закінчиться, себто коли перестануть стріляти, коли "завершиться війна" (що б ми під цим словом не розуміли), нам усім доведеться зіткнутися з тим, наскільки все змінилось. Я навіть не говорю про оперативну обстановку, про перебіг бойових дій, захоплені населені пункти, зруйновані мости й знищену військову техніку. Я говорю скоріше про те, що починається кожного разу, коли все закінчується, що починається з завершенням війни.

Минулої осені ми приїхали до "Ізоляції" робити проект. Проект називався "Мрії Донбасу". Перед цим узгоджували з керівництвом цього культурного центру, що саме будемо робити.

"Єдине, - просили вони, - не робіть нічого про шахтарів. Все сучасне мистецтво, присвячене Донбасу – саме про шахтарів. Суцільні кліше й стереотипи". Тут важко не погодитись. Донбас якщо й потрапляв у поле зору "сучасних митців", то виключно в якості екзотичного територіального непорозуміння, начиненого соціальними протиріччями та ментальними парадоксами. Нічого не потрібно було вигадувати: просто знімай собі героїчні будні депресивних районів, фіксуй стилістику та естетику дивовижної реальності, помічай очевидне, вказуй на беззаперечне – Донбас справді був надзвичайно вдячним матеріалом для мистецтва, гріх було такий матеріал ігнорувати. Інша річ, що мистецтвом це було лише для глядача.

Розповідає знайома зі Слов'янська. Її подружка виїхала з дитиною до Сум, там їх прийняла якась церква. Телефонує мамі в Слов'янськ, говорить, що все гаразд, що в Сумах спокійно, вони в безпеці. Мама натомість нервує, напучує доньку: "Ты, - попереджає, - там осторожно. Они там, на Западной Украине, нас не любят". Коли почув цю зворушливу історію, навіть не знав, як до неї ставитись. Мабуть, це мало б викликати якийсь сміх. Нервовий, скажімо. Або поблажливий. Або не сміх, роздратування. Мовляв, ну не можна ж так, ну є ж межі у всього, навіть у неадекватності. Або, скажімо, можна було б підвести під усе це скептичні й далекоглядні висновки – так би мовити, з ким говорити, до кого апелювати, як вести повноцінний діалог. Втім, останні місяці навчили сприймати все як даність, як печальну об'єктивність, на яку важко впливати, яку неможливо правити, яку можна хіба що фіксувати в свідомості, так – на майбутнє, про всяк випадок.

Пам'ятаєте, як це було пів року тому? П'ять місяців тому? Коли так необхідно було почути думку людей, які для тебе щось важать. Думку людей відомих та авторитетних. Приємно було, коли їхні думки збігались із твоїми, неприємно було, коли ваші думки розходились. Але так чи інакше – зрозуміло було, що всі ми визначались нарешті зі своїми принципами, зі своєю позицією. Більше того – в багатьох із нас вона, ця позиція, чи не вперше з'являлася. Це був надзвичайно важливий, хоч і болісний процес. Процес розчарування в людях, на чию думку розраховуєш, завжди болісний. Хоча це правильні речі насправді – про доцільність створення кумирів нам давно все пояснили.

Час від часу доводиться чути: мовляв, бачите, яких демонів ви розбудили, розумієте, які біси вирвалися назовні? Не потрібно було їх чіпати, не потрібно було взагалі нічого чіпати, хай би все тривало собі й надалі, без жодних потрясінь, без жодних катаклізмів.

Говорять зазвичай люди, котрі від початку займали дистанцію, стояли осторонь, щоразу повторюючи: головне – жодних змін, головне – жодних різких рухів, хай усе буде як є, може бути лише гірше.

Певна логіка в цьому, звісно, є – приймати все як даність, як карму, котрої краще не чіпати, аби не зашкодити. Краще взагалі нічого не чіпати й ні на що не нарікати – велике щастя, що нам узагалі дозволяють тут знаходитись, добре вже те, що немає концтаборів і репресій, тішмося вже тому, що нас не виселяють із наших помешкань.

Ще нічого не втрачено, усе ще й далі лишається в наших руках, усе й далі залежить саме від нас, а не від тих, хто намагається говорити від нашого імені.

Розмовляв днями з ветераном "Солідарності".

- Не можу зрозуміти, - говорив він, - ось я спілкувався з багатьма людьми з Майдану. З активістами, молоддю, представниками самооборони. Це прекрасні люди. В них чудові ідеї, вони знають як реформувати країну. Але де вони всі? Чому при владі ті самі пики?

- Складно сказати, - відповідав я. – Можливо, ми потребуємо не лише нових імен, а й нових структур, нових організацій.