Думки про бомбардування Одеси та Миколаєва, сум і біль через смерть Василя Овсієнка… Але текст сьогодні пишу знову про культуру під час війни.
Колись покійний Андрій Кузьменко «Скрябін» написав пісню «Старі фотографії», яку присвятив нашій тоді дружній компанії, а серед інших і мені. Є у цій пісні такі слова : «І, ніби чудо, польське радіо
Нам відкривало той незнаний світ». Ми жили на Галичині, де польське радіо приймалося.
З тих дитячих пір я розумію польську і можу нею спілкуватися. Через польську ми відкривали світ, бо польська культура була цікавою.
Тому, коли держава замовляє виробництво українською і російською мовою, я не розумію- навіщо. Якщо зробити якісний продукт ті, хто розуміє російською, зрозуміє і українською. Нехай тепер українське радіо і кіно відкриває недоцивілізованим сусідам незнаний світ. Хай вчать українську. І будуть, якщо кіно буде цікавим. Наш президент вважає, що кіно з англійської можна не перекладати. Навіщо ж тоді його перекладати з української на російську ще й державним коштом?
Ми у 2016 році зробили закон про підтримку кінематографії. Незалежна фахова комісія розподіляла кошти на кіно і серіали через прозорі пітчинги і конкурси. Так і відродилося кіно.
Зараз усе коту під хвіст . Ніяких пітчингів. Державний канал ( у демократичних державах немає державних каналів, але ця влада за путінським зразком їх створила) за державний кошт купує без пітчингів фільми і серіали.
І потім ви попрікатимете місцеве самоврядування у нецільових витратах? Ага. Заберете кошти у держбюджет для нових фільмів про матюкливих популістів.
Звичайно Апофеозом падіння і ціннісного розвалу стало рішення про фінансування серіалу , де прототипом головного героя став відомий Олександр Поворознюк.
Ось опис серіалу з сайту прозоро:
Жанр: драмеді. Логлайн проєкту: Два талановитих айтишніка Максим та Данило втікають з фронтового Харкова і, по дорозі на Львів, опиняються на Кіровоградщині в смт «Інгулець», де всім керує фермер Олексій Паровоз по кличці «Батя». Програмістів записують до місцевої самооборони і призначають чергувати на місцевий блокпост і час відчасу працювати на фермі.
Використання фільмів і серіалів для перемоги на виборах – технологія не нова. Ми відразу згадуємо серіал «Слуга народу», який привів до влади Володимира Зеленського. Але Зеленський піонером не був.
У 2016 році у Литві перемогла на виборах партія Союз селян та зелених , яку очолював Рамунас Карбаускіс.
Карбаускіс великий бізнесмен, торгував мінеральними добривами майже як наш Фірташ.
Перед виборами він власним коштом зняв серіал про себе і своє село Найсяй, яке і справді перетворив у рай. Серіал був художнім, його дивилася уся Литва, яка згодом віддала перемогу на виборах партії Карбаускіса.
Різниця між проєктами Карбаускіса , як першовідкривача серіальної політики, Зеленського і Поворознюка полягає в тому, що перших розкручували приватними коштами у мирний час, а останнього державними під час війни. Спочатку монополізували телебачення через «марафон», тоді почали експериментувати з фріками типу Поворознюка і Арестовича, тепер будують їм політичну карʼєру. Очевидно, це неприпустимо.
А чи нормально взагалі під час війни виробляти серіали державним коштом? Звичайно. Але не про Поворознюка , не на закритих конкурсах , не для політичних забаганок олігархів державним коштом.
Культура повинна жити. Харківський театр не можна закривати, бібліотекам потрібно купувати книги, і кіно якісне на конкурсних засадах треба знімати. Це теж частина оборони. Росіяни як раз і кажуть, що української культури не існує, палять наші книжки , знищують мову. А ми їм що? Серіал про матюкливого хама у російському перекладі, якого якийсь олігарх захотів привести в політику ? Марафон і заборона незалежних каналів , розкрутка державним коштом маріонеток заради подальшого контролю влади веде нас до віддалення від НАТО і ЄС і поразок.