20 березня 1639 року народився Іван Мазепа, гетьман України… Так-так, той самий мужик, що на десяти гривнях намальований… Чесно кажучи, я б того не робив, – не малював би гетьманів на грошах. Великі постаті не повинні піддаватися інфляції. Дві з половиною “Мазепи” – за одного “Джорджа Вашінгтона”… Якось воно – не комільфо…
В радянські роки про Мазепу майже ніхто нічого не знав. Знали просто, що це хтось поганий. Зрадник і падлюка. Як Петлюра чи Гітлєр, або ще гірше… Прізвиськом “Мазепа” дратувалися діти… Та й ким він був би, Іван Степанович Мазепа – гетьман уже майже поневоленої України – якби вчасно на злигався з Карлом XII, королем Швеції? – Ніким! Сатрап, глитай і павук, секретар ЦК, як Щербицький, намісник Петра в Малоросії… Однак, історія дала йому шанс, яким йому вдалося скористатися… Бодай для власної репутації.
Скористався таки… І далеко не останню роль в цьому зіграло… Кохання… – Мотря!!! Дочка Кочубея, дочка “Ахмєтова” чи “Коломойського” Полтавщини, зразка середини ХVII століття… “Богат и славен Кочубей, его луга необозримы…» – напише колись Олександр Пушкін про цього “олігарха” в своїй знаменитій поемі “Полтава…
Не знаю, чи зміг би я закохатися в дівчину на ім’я “Мотря”? Для мене “Мотря” це апріорі якась хитра руда сільська кішка… Вредна і царапуча… Та мабуть, зміг би… )) Як Мотря виглядала, – також достеменно невідомо. Та це й не важливо. Тоді були інші “понятія” про красу. Так само нам незрозумілі жінки Рубенса, яких би сьогодні на поріг в солярій не пустили… Ідеали краси в суспільстві – сильно тимчасове явище…
І от, закохується наш гетьман… Сильно закохується… Сєдіна в голову… На час кохання Мазепі було 65-ть, а Мотрі – 16-ть… До того ж Іван Мазепа був її хрещеним батьком… Навіть для тих, доволі патріархальних часів, це була майже педофілія, осуждаєма обществом… Закохується в нього і Мотря. Несамовито, глибоко, назавжди… Дитина і гетьман… Особиста драма на тлі трагедії України…
Він, Мазепа, навіть ходив свататися до батька-Кочубея. Принизився. Бо він же був трохи самурай, наш Мазепа… Йому відмовили. Це була ганьба… Відмовлено!!! Гетьману!!! Це нечувано для України! Страсті-мордасті, Мексика, рабиня Ізаура… Україна – настільки романтична, що навіть історія робилася тут через кохання. Земля така. Такі Серця…
Мотрю насильно віддають до монастиря, а вона втікає звідти до свого гетьмана… І вона скаче до нього на коні вночі… Монахиня-скіфіотка… І копита коня гудять над Полтавою… Дике поле, Скіфія… Україна… І зустрічаються вони вночі біля знаменитих дубів Мазепи біля Полтави… Останнє побачення…Остання любов! І світить місяць і відбувається кохання, гріховне і недозволене, але таке необхідне й святе іноді в житті… Мазепа відсилає Мотрю назад до батьків чи до монастиря. Бо є гордість, є честь… Є “путь воїна”… Супроти кохання, супроти страсті…
Що було далі, всім більш-менше відомо. Донос Кочубея Петру Першому про зраду Мазепи і видача Петром Кочубея гетьману. Нрави тоді були сурові, а тому Мазепа с удовольствієм відрубав голову своєму “несостоявшемуся тестю” в Борщагівці біля Білої Церкви…
А далі була Полтавська битва і поразка України-Швеції… Такоє… Буває…
“В жахливий день біля Полтави
Од шведів щастя утекло.
Навкруг порубане, криваве
Все військо Карлове лягло»
Це Джордж Байрон, «Мазепа»…
Минулого літа я був у Полтаві. По обіді пішов до алеї мазепиних дубів… Вони дуже старі ці дуби… І до них відразу хочеться пригорнутися, хочеться обняти… Хоча, справедливості заради треба сказати, я якраз тоді був після діканькінських вареників, то мені хотілося пригорнутися до чого завгодно, або трохи полежать в траві …
Я обійняв дуба і прислухався… Заможні полтавські жуки десь в глибині стовбура наполегливо і старанно гризли кору дуба. Дуб в’яло сопротівлявся… Але було там ще щось, окрім зовнішніх звуків… Було щось глибоке і таємниче, незвідане…
Дуб тихо шелестів на літньому повітрі і щось оповідав… – Я бачив Мотрю, я бачив Мазепу, я тоді ще молодий був і зелений – казав мені дуб. Я не спав разом з ними… Я відчував їхнє кохання, я чув стукіт копит коней вночі, я слухав їхні зітхання, я відчував ту їхню тривогу і велику тугу… Я навіть пам’ятаю той місяць, що сходив над ними і світив їм, милувався ними… Я теж тоді був закоханий у ту молоду тополю… Я пам’ятаю про це, хоч я і старий уже, – казав дуб…
І від цього зізнання якось леко і спокійно було на душі в мене…
А поряд по стежці йшли закохані… Вони плели вінки з якихсь білих квітів, що росли обабіч дороги і говорили на вухо один одному якісь свої закохані й милі небилиці… Алея Мазепи і Мотрі. Балкон Джульєти, Верона України… Полтава! Дуби Мотрі Кочубей… Вільної Дівчини, Вільної України…
…Символічно, що рівно за 17-ть років до народження Мазепи, цього ж дня, 20 березня від поранення татарською стрілою помер гетьман України Петро Сагайдачний. Гетьман, який ледь не взяв Москву… Гетьман, що не програв жодної битви… “Ой, на горі та й женці жнуть!…” І Мазепа і Сагайдачний удвох ледь не похоронили Московію. В різних обставинах, з різних причин… Трохи не склалося… Ну, вони хоча б спробували…
“Попереду Дорошенко. Веде своє військо, військо Запорізьке – хорошенько…” А Сагайдачний своє військо “хорошенько” не водив… Необачно водив… Бо також – самурай, козак… Бо “проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний”… Не знаю за яких конкретно обставин написана ця пісня. Іван Каманін, російський історик каже, що ще в 1621 році, під час Хотинського походу. Їй уже 400 років… Гімн всіх сільських алкоголіків… Якось вона так гарно лягає після чотирьохсот грамів на душу…
І при всьому тому, знаєте, – Сагайдачний-необачний завжди мені був ближчий ніж Дорошенко… Бо якщо у вирішальний момент немає люльки та тютюну, то що та жінка?…