22-й батальон. Харькiвський

 

За селом Дмитрівка,  що неподалік Новоайдара, чорніє спалене поле. По периметру чорного квадрата зелена, ледь зачеплена вересневою жовтизною  лісосмуга, сяючі,  недавно побілені вапном корівники, а в середині його, здається, що згоріли не лише трава, техніка, намети особового складу, на місці яких стирчать обплавлені бильця ліжок,  а й навіть кам’яниста земля.  Командир батальйону  територіальної оборони № 22 підполковник Сергій Горбенко переконаний, що таке може вчинити лише високоточний російський “смерч”.  У тому квадраті згоріли сусіди, а до його батальйону, який складається виключно з мешканців Харківщини, доля і на цей раз була милостивою.

 

ЧОРНИЙ КВАДРАТ

Зазвичай, росіяни обстрілювали позиції батальйонів уночі. Отож коли вранці надійшла команда змінити дислокацію, батальйон взявся виконувати наказ: згортали намети, вантажили зброю, готували техніку. І тут, як грім серед ясного неба, “смерч” ударив прямо по сусідах. Наступними, напевне, мали би бути харків’яни. Однак для того, щоб нанести наступний удар, ворогові потрібно було пів години часу, аби перезарядити ракетну установку. Підполковник  Горбенко каже, що цього часу їм вистачило, аби вивести з-під удару людей і техніку.  А от величезна кількість зброї сусідів, розтрощений  танк, автівки залишилися в “чорному квадраті”.

Того дня, коли журналісти гостювали в батальйоні, київська міліція оточила Дмитрівку. Віталій, мобілізований сержант з Великого Бурлука, стверджує, що місцеве населення назбирало на тому полі чимало автоматів, гранат  та патронів і поховало по підвалах та льохах.

Зброю знаходили в кожному дворі  й пропонували здати “добровільно”.

– По нас також стріляли, але ми встигли своє вивезти,- каже сержант.

Цьому батальйонові чи то дуже таланить, чи командири в нього толкові, але факт є фактом, що в їхньому секторі харківський підрозділ має найменші втрати. І це при тому, що під містом Щастя вони трималися до останнього. Майже всі батальйони дременули з позицій, залишилися лише 22-й харківський та 13-й чернігівський батальйони, які відійшли лише тоді, коли отримали наказ.

– Ми з честю виконали завдання,- говорить комбат.


 

Втрати вони понесли зовсім не там, де можна їх було чекати. Лейтенант Олександр Ткаченко був важко поранений під час обстрілу їхнього блокпосту з російської території. Хірургам київського госпіталю його так і не вдалося врятувати. О четвертій ранку він помер, а о 16 вечора того ж дня застрелився прапорщик, який хоч і родом з Хмельниччини, але призивався в Харкові. Комбат це пояснює обстрілами з “градів”, “смерчів” та “ураганів”. Мовляв, у кого хочеш психіка не витримає. Утім, це самогубство здається дивним, коли зі смертю тут ти і днюєш і ночуєш.

Окрім двох загиблих, у батальйоні ще десь півтора десятка поранених  та кілька зниклих безвісти. Було й шестеро полонених, яких вдалося звільнити.

ДОБРОВОЛЬЦІ Й МОБІЛІЗОВАНІ

Більшість бійців 22-го  батальйону територіальної оборони люди не військові. З кадрових, здається, лише комбат. Свого часу він, киянин,  закінчив Харківський військовий університет, вчився в педагогічному, врешті-решт, закінчив академію міністерства оборони і став підполковником.

 

Він – людина молода, освічена. Якщо виживе в цій війні, то, напевне, стане генералом.

Начштабу Сергій Атоян – віськовий пенсіонер, з мобілізованих. Колись, під час вірмено-азербайджанського конфлікту в Карарабасі був російським миротворцем.

Коли я кажу, що росіяни й тут називають себе миротворцями, Сергій Леонардович заперечує:

– Які вони миротворці,- каже начштабу,- Миротворець не воює за якусь сторону, а розділяє їх, охороняє гуманітарні вантажі, а ці не лише постачають сепаратистам зброю й важку техніку, а й обстрілюють нас.

Начштабу зізнається, що в їхньому батальйоні серед взводних  кадрових офіцерів немає . Усі мовляв “студенти”, тобто ті, котрі закінчили військові кафедри вузів .

Найвідоміша постать серед взводних – доброволець Сергій Юрійович Утевський.  Інтелігентна династія біологів та біохіміків у Харкові відома. Сергій, як і його брат, також викладав в Харківському національному  університеті імені Каразіна, навіть для студентів-іноземців англійською. Нещодавно чоловіка відпустили з фронту, аби він захистив докторську. Сергій Юрійович повернувся і тепер знову вартує на блокпостах.

Доброволець, старший лейтенант, командир взводу Вадим Валентинович Гусаков у мирному житті заступник директора харківської школи №62. Має внучку, за яку і воює.   Колишній майор міліції, який просить не називати його ім’я, записався в батальйон рядовим. Він був уже на пенсії, мешкав в Німеччині, мав успішний бізнес, але коли на Україну напав агресор полишив усе, аби захистити землю, де він народився. Отож не всі в міліції сволота, як дехто вважає.

Словом, у батальйоні служить різний люд.

Військові пенсіонери, які давно в запасі,  й ті, хто лише кілька місяців демобілізувався  зі строкової служби й був знову мобілізований, інтелігенти й робітники, трактористи й учителі, добровольці й мобілізовані за повісткою, патріоти й солдати за примхою долі… Війна всіх порівняла.

НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ

Ця війна не така як усі. Тут немає зіткнень з ворогом, лобових атак  і рукопашних. Більшість з них навіть не бачили тих, з ким воює, а несуть втрати. Ворог може сидіти за десятки кілометрів і спалювати “смерчами” землю  разом з людьми.

22-й батальйон формувався не для цього. Його бійці повинні були охороняти важливі об’єкти Харківщини й ловити диверсантів, але з 15 травня вони знаходяться на Луганщині.

Нужда, тобто війна, як кажуть, змінює закон. Спочатку харків’яни стояли в другій лінії, охороняли тили,  тепер разом з танками знаходяться в першій – з охоронців, за словами начштабу,  стали оборонцями. Дехто вважає, що їх обдурили.

– Нас послали з кулеметами й автоматами проти “градів” і “смерчів”,-  скаржиться  боєць.-  Піж Жовтим нашому пірозділові наказували  стояти на смерть , а коли дехто полишив позиції, то погрожували судом.

Але така логіка війни, що офіційно не названа війною: Генштаб, не повинен відчитуватися перед кожним солдатом і взводним за свої накази, інакше б усе рухнуло. Генерали не говорять, коли вони проведуть ротацію: демобілізують одних й мобілізують інших. На цій війні напевно ніхто нічого сказати не може. Єдине, що можуть, – це обіцяти й наказувати стояти на смерть. А без цього війни не виграєш.

– Ми виграємо цю війну,- каже підполковник Атоян,- адже наше діло праве.

От змінили штатний розпис батальйонів тероборони, і тепер, за словами комбата, у них будуть не лише автомати, кулемети, ручні чи автоматичні гранатомети, а важка зброя і техніка – БРДМи, танки і навіть протитанкові керовані ракети. Коли? Невідомо. Хоча проти  “смерчів” вони безсилі, але ж колись прийдуть і танки з солдатами. Відомо: територія не вважається завойованою, поки на неї на ступила нога солдата. Для нової техніки і зброї потрібні нові мобілізовані спеціалісти, нове поповнення. Бо війна, попри перемовини з Росією, затягується.

Отож, з усього видно, харків’янам, чекаючи ротації, ще тижні доведеться спати на сирій землі, потертими черевиками місти осінню багнюку, щодня їсти не домашню їжу, а кільку і тушонку, які в печінках сидять,  у той час, коли більшість українців ходять по кафе і ресторанах і бачить солодкі мирні сни.  Війна для них десь там далеко.

Там, де їх немає.  Так їм здається…

 

P.S.

Після Того, як матеріал було опубліковано на сайті “Главное” до мене в FB написала дружина одного з взводних батальйону Світлана Утевська, вказавши на неточність, мовляв, її чоловік не доброволець, а пішов виконувати свій обов’язок, коли отримав повістку. Власне, це нічого не міняє: “Мой муж, Утевский Сергей Юрьевич, (как и все служащие в этом батальоне) получил ПОВЕСТКУ и пришел в военкомат, т.е. поступил соответственно присяге, данной украинскому народу. С уважением отношусь к добровольцам -добровольцами у нас являются сотрудники спецбатальонов МВД, но принижать призывников тоже нехорошо. Присяга – не пустой звук, хотел-не хотел – пришла повестка, надо служить. Я знаю людей получивших повестки и выбросивших их. Мне кажется, понятие "долга" у многих размыто, чего стоит история с крымскими военными, оставшимися и принявшими присягу России. Он человек сугубо штатский, но присягу давал и от своего слова не отказался. В истории с харьковским батальоном (как Вы написали в статье) это очень грустный момент – только один офицер имеет опыт, остальные "студенты". В такой войне как эта квалификация имеет значение”.