Історія Юрія Шевельова – доволі нетипова. Звичними для українського культурного (та й не лише культурного) простору є зламаність та нереалізованість, ідеологічна залежність та світоглядна травмованість. Звичним для українського інтелектуала є обірваність і недописаність, постійне недоговорювання, загальна ображеність. Проте ось у Шевельова цієї образи на цілий світ немає. Хоча б, здавалося, підстав бути ображеним у нього більш ніж достатньо. Але навіть про своїх постійних опонентів, про тих, кого слід, мабуть, називати ворогами, він говорить доволі спокійно, лише констатуючи факти й наводячи приклади. Його спогади, книга «Я, мені, мене… (і довкруги)», загалом різняться спокійною інтонацією, попри те, що йдеться там про події не надто веселі. Теж доволі нетипово для вітчизняного письменства – говорити про власне життя спокійно й без екзальтації, без западання в героїзацію, без спроб порахуватися з тими, кого вже немає, але кому й досі не можеш пробачити. Нетиповою є його відвертість, особливо з огляду на речі, про які він говорить, нетиповою є самоіронічність. Загалом, зі своїх спогадів Шевельов постає людиною надзвичайно складною, проте, безперечно, щасливою й цілком реалізованою. Можливо, тому й щасливою. Є ще кілька речей, незвичних і нетипових. Скажімо, його зосередженість на житті, на його перетіканні, фіксування деталей, уважне ставлення до речей, дрібниць, настроїв, переживань, постійне рефлексування. Те, що він фіксував кількість відвіданих вистав, те, що він через півстоліття міг відтворити власні враження про побачене та почуте в театрах, те, з якою увагою він пише про прочитані книги – знаки напруженого й повноцінного внутрішнього життя, спроби зберегти й запам’ятати, постійний опір забуттю й перерваності традицій, так характерних для українського ХХ століття. В його спогадах є один епізод, який, як на мене, досить вичерпно характеризує його життєві принципи, його ставлення до життя загалом – згадка про голодну окупаційну зиму, коли він на харківському базарі придбав за останні копійки збережений якимось дивом томик Хвильового. Цей випадок видається доволі символічним, оскільки свідчить про пріоритети й принципи людини в умовах виживання, за ситуації, коли стоїть вибір між переконаннями та смертю. Причому сам Шевельов згадує цю історію знову ж таки доволі спокійно, як щось анекдотичне, хоча й доволі печальне. За цим епізодом із книгою Хвильового загалом стоїть інший Харків – прихований, підцензурний і замовчуваний. Той Харків, частиною якого Шевельов був, про який він і намагався розповісти в своїх спогадах – Харків Курбаса, Харків Куліша, Харків ВАПЛІТЕ. Харків урбаністичний, інтелектуальний, інтелігентний. Урбанізм Шевельова, до речі, теж доволі нетиповий. Він постійно підкреслює своє міське походження, ніколи про нього не забуває. Причому в цих його постійних згадках важко побачити зневагу до тих, хто приїхав «підкорювати» червону столицю, скоріше, він фіксує це з інтересом та уважністю – йому самому цікаво прослідкувати, наскільки чужим і неприроднім було й лишається місто у тому ж таки вітчизняному культурному просторі, і навпаки – наскільки складним і непередбачуваним може бути навернення міста до українства, проявлення цього українства, його знову ж таки природність та вмотивованість. Цікавим (і теж доволі нетиповим) є сам прихід Шевельова в українство. Здається, для нього самого це лишалося не до кінця з’ясованим питанням, відповідь на яке він, утім, чесно намагався знайти. Прикметно також і те, що попри час, який минув від червоної укранізації Харкова 20-х, багато гострих питань, про які згадує Шевельов, й далі лишаються для міста доволі актуальними – нормальне й притомне співіснування в міському просторі двох мов, двох культур, питання культурної провінційності й самодостатності, розвитку й тиску, виходу поза межі мовного та культурного гетто, сприймання чи несприймання місцевим населенням актуальних мистецьких процесів. В багатьох випадках харківські характеристики Юрія Шевельова лишаються невирішеними й до сьогодні. Що також є достатньою причиною з цими характеристиками ознайомитися.
Поза тим є ще одна важлива річ, про яку хочеться сказати. Випадок Юрія Шевельова – це історія неприйняття системи, чи, вірніше буде сказати – систем. Неприйняття не героїчного, слід зауважити відразу. Він і сам жодним чином не намагається героїзувати власну біографію, доволі відверто пишучи й про досвід конформізму, й про визнання власних помилок, про сумніви, про страхи, про слабкість. Героїчними його спогади назвати напевне не можна. Втім, відвертість часто є найдієвішим способом подолання слабкості. Людина, готова визнати власні слабкості, поза сумнівом, має на ці слабкості право. Але навіть за всіма цими сумнівами й страхами, за спробами підлаштуватись під обставини й відвернути від себе небезпеку, постійно проглядає нерозуміння тих правил, які тоталітарна система накидає на пересічного громадянина, критичне оцінювання цих правил, спроба від них дистанціюватись, намагання триматись власних принципів та переконань. Хай у приватний, не декларативний спосіб, хай без відкритої боротьби, без заяв та демаршів. Але разом із тим – із припустимим мінімумом поступок системі, із постійним розумінням того, що система є чужою, що правила є хибними, що перебування в межах цієї системи (чи то сталінської, чи то гітлерівської) є вимушеним, а отже вимушеними (хоча від цього й не менш болючими) є компроміси та необхідність контактувати з людьми, чиї ідеологію та погляди на життя ти не поділяєш. Шевельов лишається послідовним у своєму неприйнятті тих ідеологічних засад, які йому накидалися, можливо саме ця послідовність дозволяє йому говорити спокійно і про 30-ті й про 40-ві – для нього не було сумнівів у ставленні до сталінізму чи нацизму, так само як не було сумнівів щодо обставин, в яких він знаходився і з якими мусив рахуватись. Гадаю, що й сьогоднішні пристрасті довкола Шевельова великою мірою пояснюються небажанням зрозуміти його позицію – позицію людини, що не згодна підпадати під ідеологічний диктат, позицію людини, що за будь-яку ціну прагне лишатися вільною в своїх поглядах та вчинках. На жаль, в цьому сенсі теж мало що змінилось – ми потребуємо не лише від живих, а й від мертвих чіткої та однозначної підтримки наших поглядів, ми даємо оцінку минулому, керуючись виключно своїми амбіціями, ми ставимось до історії, як до дитячого конструктора, деталі якого завжди надаються до переставляння. Не дивно, що постать Шевельова, з його настановою на інтелектуальне й критичне осмислення історії загалом, й історії культури зокрема, з його запереченням ідеологічного тиску, з його запереченням несвободи як такої, й до сьогодні багато кому видається незручною та суперечливою. Адже для багатьох із нас і нині та чи інша форма контролю, той чи інший різновид обмежень та цензури є не просто можливим, а навіть необхідним. І проблема тут, звісно, зовсім не в Шевельову.
Насамкінець варто ще раз сказати про відвертість його спогадів. Очевидно, подібна відкритість у розповіді про минуле, подібне намагання називати речі своїми іменами, нічого не приховуючи й не замовчуючи, робить автора спогадів зручною мішенню для критиків та опонентів. Очевидно, що з його розповіді доволі легко можна набрати цитат, котрі з огляду на свою прямолінійність і відсутність бажання сподобатись можуть видатися суперечливими, чи, принаймні, некоректними стосовно окремих осіб, певних подій, чи загалом – цілого міста й країни. Очевидно, що людина, яка не боїться говорити про власні сумніви та протиріччя, може наштовхнутися на стіну нерозуміння та критичні закиди. Ми часто прагнемо вибудовувати собі певні моральні авторитети, хай навіть поступаючись при цьому об’єктивністю. Ми схильні висловлювати до цих авторитетів не завжди доречні претензії. Ми налаштовані критично оцінювати чужі вагання й конформізм. Натомість час та обставини роблять смішними весь наш максималізм, усю нашу категоричність і претензійність, всі наші спроби переписувати історію під себе, судити чужі вчинки, виходячи з власних переконань, давати оцінки чужим словам, не надто до них дослуховуючись. Тому що нам так зручно. Тому що нам так звично. Тому що для нас це типово. Але чи має це все безпосередній стосунок до Шевельова? Маю з цього приводу великі сумніви.
Сергій ЖАДАН