У село Червоний Оскіл привезли кіно. Не якийсь там голлівудський блокбастер у форматі 3D, а знятий невеличкою відеокамерою документальний фільм ізюмського краєзнавця і дельтапланериста Леоніда Щибрі «Отаман Савонов». Якщо зважити на лютневі морози, холодний будинок культури, то понад сім десятків селян, котрі прийшли на прем’єрний показ – це майже аншлаг. А ще стрічку демонстрували у школі. Чим же викликаний такий успіх?
САВОНІВЦІ
Власне, про фільм Леоніда Щибрі село заговорило до того, як побачило його на великому екрані. А точніше, збурили людей афіші розклеєні митцем у центрі Оскола. На них вказувалася назва картини, яку «підкреслювала» Георгівська стрічка. Ні, не та, яку чіпляють на «лексуси» і «бентлі» ті, кому до лампочки проблеми сьогоднішніх ветеранів. Ця ознака доблесті, намальована на афішах, мала говорити про те, що сільський хлопець Григорій Савонов, до того як стати Червоним командиром, командиром піхотного полку в армії Нестора Махна, врешті-решт, відомим отаманом місцевого Холодного Яру, воював в окопах Першої світової війни. Повернувся він з неї в офіцерських золотих погонах з двома Георгіївськими хрестами і двома Георгіївськими медалями. Як той Григорій Меліхов з роману Шолохова «Тихий Дон».
Уважний глядач фільму, знайшовши багато співпадінь в долях Григорія Савонова та Григорія Меліхова, міг би сказати, що перший був прототипом головного героя роману, за який Шолохов отримав Нобелівську премію. А якби хтось мав доступ до чекістських архівів, то стверджував би так і поготів. Але на той момент Червоний Оскіл фільму пана Щибрі ще не бачив, а архівів, засекречених донедавна більше за всякі інші, мабуть, не читав і поготів, то люди говорили про інше. Вони згадували те, що їм розповідали батьки і діди про Теплінський ліс (місцевий Холодний Яр, що війнув вогнем повстань на Харківщину і Донеччину) та тутешнього Чорного Ворона – отамана Григорія Савонова.
– Маленький був чоловік, а такий, що й чорта не боявся: як махне шалею, то до сідла людину розрубає, – згадували на презентації розповіді дідів селяни.
Син комісара Якова Федорченка розповідав не лише історії, видумані чекістами про коханку отамана і його хвороби, а й про те, як «бандит» порятував батька від розстрілу.
Знають у цьому селі про давні події більше, ніж деінде, хоч повстанський загін під орудою Савонова діяв не лише біля Оскола. Річ у тім, що більшість із тих 500 шабель, що брали участь у повстанні проти більшовицьких окупантів разом з отаманом, тримали в руках осколяни, чи цареборисівці, якщо зважати на тодішню назву села Цареборисів. Щоправда, у сусідніх селах їх називають і до сьогодні савонівцями.
Власне, бажання розгадати секрет цієї назви підштовхнули відомого слобожанського історика, учителя з села Богуславка Борівського району на дослідження обласних архівів, а Леоніда Щибрю – на зйомки фільму. Щоправда, як каже режисер, котрий історією зацікавився лише недавно, є в нього і генетична причина: один з побратимів отамана Савонова його родич по материнській лінії.
ОГОНЬ З ЯРУ
Теплінський ліс, особливо якщо на нього дивитися з мотодельтаплана пана Щибрі, чимось нагадує мені холодноярські ліси Наддніпрянщини. Звідти, відомо, родом герой роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Звісно, слобожанський ліс менший, але від нього віє такою ж древністю, як і від знаменитих чигиринських лісів. Такі ж столітні дуби і реліктові сосни, такі ж яри і балки, встелені весняним рястом та рослинністю дольодовикових часів. Цей ліс, по якому повзе така синя, що аж чорна, гадюка Сіверського Дінця і який стелеться до підніжжя древніх крейдяних гір, увінчаних золотими банями Святогірської Свято-Успенської лаври, приховує багато таємниць – скіфо-сарматських, хозарських, половецьких, козацьких. Тут, кажуть, закопано чимало таємниць та скарбів.
У якому закутку лісу заховав Григорій Савонов золото Святогірського монастиря, експроприйоване ним у ченців ще тоді, коли він під п’ятикутною зіркою служив світовій революції, ніхто не знає. Чекісти, які схопили отамана, хворого на «здобуті» у сирих лісах сухоти, не встигли запитати його про скарб. Можливо, намагаючись довідатися, де знаходиться повстанська казна, тюремник насмерть забив його ногами.
Наречена отамана Оксана з Яремівки через той скарб потім не мала життя ні від чекістів, ні від колишніх повстанців, ні від односельців. Адже ніхто не йняв віри, що Савонов нічого дівчині не заповів. Де поділася потім кохана отамана, ніхто не знає.
Проте для історика Олександра Ісаєва більшим скарбом був би архів Савонова, аби його вдалося знайти. Утім, цей співавтор фільму стверджує, що і в офіційних архівах, доступ до яких останнім часом утруднюється, чимало документів на ціну золота, яких не торкалася людська рука. Наші історики, замість того, щоб досліджувати їх та аналізувати, тиражують старі ідеологічні штампи.
До речі, у документах ЧК, які цитує в фільмі Олександр Ісаєв, хоча і називають загін Савонова бандою, однак факти, викладені там, стверджують про протилежне. За словами чекістів, переважна більшість савонівців були з трудових верств, які розчарувалися в компартії і «вимагають вільні ради».
Там, де діяв загін Савонова, не було грабежів. Навпаки, людям повертали забране червоними.
– Бувало таке: встає людина вранці, а в неї в сінях стоять мішки з добром, – згадувала літня осколянка на обговоренні прем’єри. – Кажуть, що він бандит, а хто його знає...
До речі, молодше покоління осколян Савонова називає отаманом, а не бандитом.
ПРО МЕД І ДЬОГОТЬ
Після прем’єри на коментарі у місцевій пресі довго чекати не довелося. У комунальному видані «Обрії Ізюмщини» з’явилося два матеріали – один з нейтральною назвою і таким же викладом «Відкрита ще одна сторінка минулого» та емоційна замітка «Ложка дьогтю в бочці меду», де висловлене незадоволення тим, що більшовицька влада у фільмі постає занадто жорстокою, що «лився бруд на Червону армію». А ще автор запитував: «Чи доречними є вирази «червона окупація», «більшовицький режим»?
Однак відповідь на ці запитання є у фільмі. Не якісь там заокеанські чи «націоналістичні» спогади. Чекістські архіви доводять, що успіхи більшовиків в Ізюмському повіті звелися до грабежів, розстрілів та насильств.
23 квітня у 1918 році більшовики полишали Ізюм так: «...Вивезені всі процентні папери й гроші. Обшуки та арешти. Втретє накладена контрибуція. На Крем’янці розстріляно 7 чоловік. Вивезений інвентар залізничних майстерень. Потяг (бронепоїзд), який відходив увечері, випустив 8 шрапнелів по публіці, яка вилізла на Крем’янець спостерігати відступ більшовиків. Підірвано залізничний міст на Осколі відступаючими більшовиками».
Тому Савонов і був популярний серед населення, що не давав його грабувати – ні коли виконував обов’язки військового комісара повіту, ні коли подався в повстанці.
До речі, отаман став на чолі повстанців після спроби чекістів його заарештувати. Трапилося це після того, як більшовики установили свою владу в повіті. Робили вони це дуже жорстоко силами Заволзькій дивізії, підрозділів латиських стрілків та тисяч китайців, котрих, як рабів, за чашку рису купив під час світової війни царський уряд для роботи на шахтах сусіднього Донбасу. Стотисячне військо наводило терор.
Коли більшовики відчули силу, то почали замінювати місцеві кадри на чужинців, готових виконувати будь-який наказ. Власне, це доведений факт, що в компартії України тоді українців була меншість. Такі особистості, як Савонов, стали не потрібні.
Не потрібні такі люди й нинішній владі. І не лише тому, що воювали за незалежну Україну, справжнє самоврядування, свободу слова. Савонов – це приклад спротиву, лише один епізод у вогненному морі повстань, які палали не лише на Заході й у Центрі, а й на Сході. Це образ українця – не жертви, що мовчки прямує на заріз, а який береться за зброю, коли в нього хочуть відібрати свободу.
Тому й переписує всіляка «табачня» нашу історію, яка правдиво постає з фільму Леоніда Щибрі.
Леонід ЛОГВИНЕНКО