Енергетичні війни

ГРОШІ ЗА НЬЮТОНОМ

Як ти його не переконуй, але Володимир Бунецький не вірить, що лише завдяки одному-єдиному яблуку Ісаак Ньютон відкрив закон тяжіння. На його переконання, повинна була впасти не одна сотня яблук, поки геній не зрозумів, у чому істина. В усякому разі український винахідник «простежив падіння» багатьох яблук, аж поки не зрозумів, як зі «сміття» робити гроші.

Над цією проблемою молодий хлопець замислився років з десять тому, ще коли працював інженером у відомому на Слобожанщині господарстві «Сади України». Це господарство, що спеціалізується на вирощуванні соняшника і кукурудзи, досягло непоганих показників. Звісно, він радів високим урожаям сільгосппідприємства. Єдине, що йому не давало спокою, це «мертві відходи», які залишалися на скошених пшеничних, кукурудзяних та соняшникових ланах. Закономірність така: чим більший урожай, тим більше відходів.

Сьогодні у світі та Україні знайдеться немало вчених, винахідників та інженерів, котрі працюють над вирішенням цієї проблеми. Скажімо, у Кембріджі не так давно збудовано електростанцію, яка працює на соломі та забезпечує повністю містечко енергією. Проте топити котли тюками, на думку Бунецького, – позавчорашній день.

Інші солому пресують у брикети. У Харкові також створені виробництва пресів для виготовлення брикетів із соломи, якими зігрівають українців. Однак і тут не все так просто.

Легкість сухої соломи, її гнучкість, ламкість оманливі. Виявляється, що цей матеріал має міцність низькосортної сталі, а костриця льону – високосортної. Кожен матеріал має також свою «пам’ять», котра «опирається» пресуванню. Отож, щоб спресувати в брикети чи полети відходи, потрібні потужні, а отже енергозатратні преси, що, звісно, приводить до подорожчання біопалива.

А що робити з дебелими стеблами кукурудзи чи соняшника, які стирчать пізньої осені після жнив? Ноу-хау Володимира Бунецького дозволяють вирішити всі ці проблеми, здійснивши дезінтеграцію біомаси. За його словами, це «яблуко» до нього «прикотилося» від колег на одному з цукрових заводів, де він працював.

ПРОСТО ДОДАЙ ВОДИ

Володимир Бунецький не перший, хто почав ламати голову над тим, як дезінтегрувати – тобто змолоти «на молекулярному» рівні – солому, деревину, очерет чи сорго, аби матеріали «втратили пам’ять». Однак йому, напевно, є чим похвалитися.

– Ми отримали найдешевший помол у світі, – говорить Володимир Бунецький, демонструючи у пакетиках щось схоже на борошно різних кольорів.

Виявляється, якщо додати туди трішки води, а потім трішки стиснути зі зсувом, то виділяється енергія – структура «борошна» руйнується, і матеріал «сплавляється». Виходять дуже щільні і тверді «таблетки», «гранули» чи «полінця», що їх винахідник тримає на руці (див. фото). Власне, форму можна задати ту, яка вам подобається.

От ці чорні «таблетки» з торфу чи соломи за своїми якостями можна прирівняти до доброго вугілля.«Полінцями» краще топити піч чи грубу, побутовий котел, «гранули» годяться для автоматизованих систем. Якщо паливо не потрібно кудись везти, то можна його подавати форсунками в топку.

Все це можна виготовити з гілля, яке зазвичай спалюється після розчищення лісу та лісосмуг, стебел кукурудзи та соняшника, соняшникової, гречаної та просяної луски. На обладнанні Володимира Бунецького можна навіть «перемолоти» надміцну луску проса, котра може зрівнятися з високолегованою сталлю.

− Наша технологія мікроподрібнення унікальна у світі, – переконує пан Бунецький. – Нею зацікавилася відома німецька фірма «Амандус Каль», адже найдешевший помол – це найдешевше паливо.

ЛІКИ ВІД СТРАХУ

Таким талановитим людям, як Володимир Бунецький, завжди працювалося непросто. Жив у часи Союзу в Естонії винахідник Йоханес Хінт, який розробляв тему дезінтеграції в Лісогосподарській академії. Справи йшли добре, верстати винахідника добре розкуповувалися, він почав непогано заробляти. Радянська влада не могла цього стерпіти – Хінта посадили, і чоловік помер в тюрмі. Заступництво голови Держплану Байбакова теж не допомогло, навпаки – це коштувало чоловікові «крісла». На цьому розвиток дезінтеграції закінчився. Людина, яка розповіла цю історію на сайті Бунецького, висловила сподівання, що українському винахіднику поталанить більше.

Йому, здається, і справді таланить. Нині повністю закінчено проектування, і до кінця року у Вінниці буде закладено модульний завод, який за півроку дасть першу продукцію.

Особливе зацікавлення розробками Бунецького та його команди виявили німці. Сьогодні основні вузли обладнання вже накреслені в німецьких стандартах DIN, планується незабаром завершити сертифікацію в TUFi, що можна зрівняти з колишнім знаком якості. Тобто він зараз проходить процедури, після яких – випуск обладнання в Європі.

− Німці зараз повністю змінили підходи до мікроподрібнення, почали вести дослідження в цій області, – говорить Бунецький.

Вже є замовлення з Італії, Німеччини, Хорватії... Особливо технологією Кулибіна з Краснограда цікавляться в Бразилії, Індії та Індонезії. Екваторіальні держави мають величезні запаси органіки для виробництва біопалива і де бракує нафти та газу.

Утім, навіть представники багатющої на енергоносії Росії приїздять також. Нещодавно завітали «гінці» з Уралу, де багато деревообробних та целюлозо-паперових заводів. З’ясовується, що там гори відходів, які нікуди дівати, а їх можна легко перетворити на висококалорійне паливо.

Сьогодні зразки продукції, виготовленої на обладнанні Бунецького, доправлені до Брюселю, куди її відвезли представники єврокомісії, яка займається біоенергетичними питаннями. Вони визнають, що нові стандарти на біопаливо будуть опиратися на результати досліджень, отриманих хлопцями з Краснограда. Вже винахіднику обіцяно 2 гранти... А що ж Україна? У вчених колах визнають «правоту даного напрямку», але...

− У мене таке враження, що держава не зацікавлена в розвитку подібних технологій, – говорить Бунецький, – в усякому разі я не отримав жодної фінансової підтримки.

Щоправда, в його технології зацікавився один з найбагатших українських олігархів. Утім, у цих людей свої підходи: хочуть заплатити по-мінімуму, а потім – володіти всім.

ОЧЕРЕТЯНІ ВІЙНИ

Так чи інакше, технологія мікроподрібнення і виготовлення твердого біопалива, якщо вона того варта, володітиме світом. Сьогодні над нею працюють в Краснограді, Карлівці та Вінниці, Харківському національному технічному університеті, де винахідник навчається в аспірантурі. Нинішня й доробок винахідників – це тисячі креслень, математичних і технологічних розрахунків. Адже під кожен матеріал – свій розрахунок: дерево, очерет, солома. Були такі хитрі, що казали, мовляв, навіщо нам винахідник, ми й самі з вусами. А вийшло, що без науки не так і просто робити нібито прості речі.

Ця наука цікава й за кордоном. Так що коли щось не вийде в нас, то вийде, скажімо, в Німеччині. Інша справа, що доведеться тоді купувати обладнання, розроблене в нас, у європейських сусідів. Але хіба нам до цього звикати...

Уже й нині, навіть впроваджуючи технології з виготовлення твердого палива вдома, ми не стільки зігріваємо ним українців, скільки експортуємо за кордон. Так, за минулий рік експорт дерев’яних пелет збільшився на 134%, брикетів – на 76,2%, поставки пелет з лушпиння соняшнику збільшилися на 133,4% (23,8%). Неймовірно зріс експорт твердого біопалива з соломи – пелет на 380%, брикетів – на 114%. Словом, ми вивозимо біопаливо, як і все інше. До речі, Бунецький вважає, що вивозити солому за кордон у тюках, пелетах чи брикетах – злочин. Вона повинна залишатися в нашій землі попелом чи перегноєм.

У залежності від конструктивних особливостей устаткування, завдяки технологіям Бунецького, можна переробляти будь-яку біомасу, а не лише солому. На думку винахідника, найперспективнішими тут є очерет та модифіковане сорго, яке випробовують разом з бельгійцями у сусідній Полтавській області. Ці багаторічні рослини можна вирощувати на непридатних для виробництва сільгосппродукції землях. Сієш один раз і потім років десять косиш для виробництва біопалива. Таким чином, забезпечується стабільність виробництва, що дуже важливо.

− Через 3-4 роки матимемо війну за очерет, – переконаний винахідник.

Сьогодні ми маємо всі можливості зустріти її у всеозброєнні.

Леонід ЛОГВИНЕНКО