Мури з подихом сторіч

Монастирські стіни собору пам'ятають багато. У 1726 р. при Свято-Покровському чоловічому монастирі було засновано училище з харківським колегіумом, першим вищим учбовим закладом на Лівобережжі.

Після встановлення у місті радянської влади собор фактично припинив свою діяльність: служби відправлялися лише в Озерянській церкві, духовенство переслідувалося, церковне майно було конфісковано, а територія храму зайнята антирелігійним музеєм. Важкою і загадковою сторінкою історії Покровського собору залишається період німецько-фашистської окупації Харкова. Залишаючи місто, радянські війська застосували тактику «спаленої землі». Харків 24 жовтня 1941 року був залишений фашистам без світу, води, каналізації, без запасу палива, хліба та інших продовольчих товарів. У таких жахливих умовах, в атмосфері поневірянь та відчаю тривало життя простих харків'ян. Не дивно, що в ті трагічні дні більшість з них звернулася до віри як засобу морального порятунку та духовного спасіння. Окупанти ж використовували релігійні почуття харків’ян для зміцнення окупаційного режиму та підриву лояльності населення до радянської влади.

Тому в перші місяці панування німецько-фашистських загарбників в місті почалося відновлення роботи православних церков. Як і раніше, осередком духовного відродження постав Покровський собор. Активним ініціатором відновлення релігійного життя у Харкові та відбудови собору був архієпископ Харківський і Полтавський, митрополит УАПЦ Феофіл (Теофіл) Булдовський. Людина тяжкої долі, він був відомий своїми прогресивними поглядами та українофільством, за що неодноразово переслідувався радянською владою.

20 січня 1942 року митрополит звернувся до начальника відділу агітації та пропаганди Харківської міської управи: «Посилаючись на Ваші ласкаві обіцянки допомогти мені в справі утворення огнища духовної національної культури, дуже прошу Вас не відмовити мені в допомозі відбудувати майбутній центр такої культури, Харківський Покровський кафедральний, де знаходиться чудовий по своїй українській архітектурі, збудований в 1689 р. Покровський собор, монастир якого був колись шкільним розсадником пастирської науки. Дай Бог, щоб він став і в наші часи розсадником духовної освіти для всієї української людності. Отже, прошу, піклуйтесь з ласки Вашої через міську та районну управи про якнайскорішу передачу монастирю всіх його будівель та їх відремонтування».

В газеті окупаційної влади «Нова Україна» від 23 грудня 1941 року з'явилася стаття «Покровський монастир», присвячена відновленню роботи собору. «Щодня о 8 годині ранку лунає над Харковом дзвін. Він лине над вулицями, майданами, збуджуючи в серцях спогади й поривання. В душі прокидається все краще, що було глибоко заховано 24 роки, воскресають мрії. І сльози блищать на очах, і притишується, стає нібито урочистою хода. Це скликає на молитву віруючих дзвіниця церкви старовинного, славетного Покровського монастиря.

24 роки ці старовинні мури похмуро дивилися навколо, на неймовірне бузувір'я та безладдя... 24 роки похмуро стояли ці стіни. 24 роки чекали вони... Час надійшов. І сьогодні непохитно стоять міцні стіни Храму Божого. Правлять службу, світяться лампади перед образами, пахне свічним воском і ладаном... Невеличкий іконостас і престол виблискують позолотою. Зроблено їх наново, бо більшовики знищили старі. Безпретензійно і навіть біднувато тут у церкві. Але віра не потребує розкоші. У пустелі, в холоді і голоді, на голому камінні живе і вічно житиме вона. Бо живе вона не в золотому оздобленні, не в мозаїчних образах, а в душах людських».

У квітні 1942 р. була створена спеціальна комісія, яка провела обстеження стану Покровського собору. До її складу увійшли настоятель собору протоієрей О. Кривомаз, мирянин А. Панасовський та члени парафіяльної ради. Комісія залучила «до співпраці відомих харківських архітекторів: Троценко, Крупко, Струпницького та Розанова». Складений комісією акт обстеження собору для виявлення можливостей та характеру його реставрації свідчить про жахливе становище перлини харківської церковної архітектури. «Зараз будівля доведена до загрозливого стану. На всіх банях та дзвіницях доки зруйновані. На склепіннях росте бур'ян, а на дзвіниці навіть виросло дерево. Цегла в багатьох містах вивітрилася, деінде зовсім повипадала. Залізний каркас покрівлі місцями побитий іржею. Високі рами пошкоджено, скло вибито. В середині собору... іконостаси зруйновані (зараз поставлені тимчасові). Живописні роботи зруйновані. Комісія вважає за доцільне... приступити до складання проекту реставрації собору, маючи на увазі як можна менше вносити змін, які б не пішли на користь відбудови важливого пам'ятника, єдиного на Слобожанщині, як зразок найвищого досягнення народного кам'яного державного будівництва».

Слід зазначити, що при складанні проекту планувалося використання власних спостережень комісії, а також історичних матеріалів: «обміри архітектора Тене, описи істориків Таранущенко, Багалія задля максимального відтворення історичного вигляду собору».

З січня 1942 р. в соборі містилося Єпархіальне управління та резиденція митрополита Феофіла. У серпні 1943 р. радянські війська визволили Харків. Доля Феофіла була зрозумілою – митрополита арештували. Він помер у січні 1944 р., перебуваючи в ув’язненні.

Після війни була проведена незначна реставрація собору. Проте собор не використовувався за своїм призначенням – тут розташувався склад господарчих товарів Центрального універмагу. Всі інші монастирські приміщення розподілилися за різними установами, у тому числі у монастирі містилося архівосховище держархіву області. В результаті унікальні внутрішні розписи церков зникли назавжди, залишилися лише їх описи.

Змінився час. 8 квітня 1990 року Покровський собор було знову освячено, там відбулася перша служба. І ось, після довгих років забуття, набуває свого первозданного вигляду ансамбль Свято-Покровського монастиря. Витончені мури Покровського собору височіють над іншими будівлями, створюючи неповторний силует нашого міста. Масивний русько-візантійський стиль Озерянської церкви вражає своєю неповторністю і красою. І здається, що ці церковні стіни вічно стоятимуть на харківській землі, нагадуючи нам про видатних діячів минулого, про страшні та жахливі сторінки історії нашого міста. Щоб ми пам’ятали. Щоб не повторювали колишніх помилок.

Юлія КОЖЕДУБ, провідний спеціаліст Державного архіву Харківської області