Найдовша ніч Румунії

 

Заголовну ілюстрацію відтворюю з румунського журналу «Фемея» («Жінка») за липень 1985 року. Саме тоді помпезно відзначалося 20-річчя дев’ятого з’їзду Румунської робітничої партії, — про що й нагадує гігантське римське число «XX» на обкладинці. У 1965 році помер попередній керівник партії Ґеорґе Ґеорґіу-Деж, місце якого заступив амбітний політик Ніколає Чаушеску.

 

Тим самим, за традиціями тодішніх країн так званої «народної демократії», Ніколає Чаушеску разом з керівною партією фактично очолив і державу.

 

…Видання тих часів на цю тему, що мені траплялися під руку, я без тривалих розмислів відкладав на полицю як історичний курйоз. Та віднедавна щось змушує мене заново вдивитися в ті пожовклі сторінки з ілюстраціями, по-новому вчитатися в тексти тієї пори, коли про інтернет ще й не мріялося…

 

До речі: а що про ту «епоху» пишуть в інтернеті тепер? Українською мовою доступна стаття у «Вікіпедії». Але її замало, щоб узяти з оповіді повчальні уроки. Докладніше розроблено інший варіант статті. Але він, на жаль, багатьом в Україні недосяжний через мовний бар’єр. І на доповнення зринають юнацькі спогади, власні враження, та ще дещо підказують збережені вдома друковані видання.

 

 

Тоді, мабуть, і слова такого не знали — «євроінтеграція», а проте в зовнішній політиці Ніколає Чаушеску попервах проявив себе як «прозахідний вільнодумець».

 

Румунія 1968 року приголомшила тим, що засудила вторгнення до Чехословаччини військ Організації Варшавського договору (ОВД). Румунське радіо відверто вживало термін «окупація Чехословаччини» — і це при тому, що сама Румунія була членом ОВД, але в колективній акції під проводом Радянського Союзу участі не брала.

 

Наприкінці 1960-х — упродовж 1970-х років дещо з румунської преси можна було купувати в Харкові, у крамниці «Союздрук» на Сумській вулиці, неподалік від пам’ятника Тарасові Шевченку. І ті видання теж справляли дивовижне враження.

 

У конфліктних міжнародних ситуаціях дуже незвичним видавався румунський підхід до їх висвітлення. Під час Шестиденної війни на Близькому Сході 1967 року в румунській пресі оприлюднювалися повідомлення як з арабської, так і з ізраїльської сторони. Так само пізніше, при в’єтнамсько-китайському конфлікті, інформаційна агенція «Ромпрес» рівною мірою цитувала вісті як з Ханоя, так і з Пекіна. То було нечувано в радянському інформаційному оточенні, де офіційна пропаганда в кожному випадку однозначно підтримувала одну із сторін і гнівно таврувала другу.

 

Певні аполітичність та безсторонність румунських ЗМІ проявлялися й у відображенні науково-технічного прогресу. Найпопулярніші румунські газети, приміром, докладно розповідали про висадку американських астронавтів на Місяць у 1969 році; для допитливих друкувалися схеми польоту, «примісячення» та повернення людей на Землю. Радянські засоби масової інформації про це примовчували або обмежувалися короткими повідомленнями. Та коли 1970 року Радянський Союз зумів висадити на Місяць дистанційно керований місяцехід («луномобіль»), румунський офіціоз повідомляв про це з не меншою гордістю: усі науково-технічні досягнення розглядалися як спільні здобутки людства, незалежно від соціально-політичної системи.

 

Взагалі, тодішня румунська преса не підкреслювала поділу країн на «соціалістичні» і «капіталістичні». Люди скрізь однакові: без рогів і ратиць. Навіть дітям спокійно повідомлялося, що в різних країнах живе звичайне собі населення, яке мірою можливостей розвиває своє господарство, плекає свою культуру, дотримує своїх гарних традицій.

   

 

У Сінґапурі, виявляється, можна знайти «Рай ляльок» (що й написано у заголовку кореспонденції, романтично представленої як «бортовий журнал»).

 

Із румунських журналів найдоступнішим для придбання в Харкові у ту пору чомусь був дитячий журнал «Лумініца» («Вогник») Він без тіні критики змальовував американські (та не лише американські) хмарочоси, японські автостради, приваби різних країн і континентів.
 

Але то призначалося румунським дітям, а не радянським, — і різко контрастувало з радянською ідеологічною доктриною. Згідно з останньою, «у капіталістичному світі» всілякі зовнішні красоти — показні; за ними слід було бачити й неодмінно викривати «роги та ратиці»: «нещадну експлуатацію людини людиною», «нестримну гонитву за наживою».

 

Зрозуміло, що в деякі роки без офіційного пояснення причин передплату румунських видань у Радянському Союзі «закривали», потім знову «відкривали», хоча періодика «братньої соціалістичної країни» в каталогах значилася незмінно.

 

Суворий виняток становила одна адміністративно-територіальна одиниця — Молдавська Радянська Соціалістична Республіка: там передплата румунських видань заборонялася постійно; продаж їх через систему «Союздрук» не дозволявся взагалі; у книгарні «Дружба» в Кишиневі зовсім не було відділу румунських книжок.

 

Пояснення просте: румунська мова — по суті рідна або зрозуміла більшості населення тієї республіки. Щоб напустити на цей самоочевидний факт ідеологічного туману та обмежити культурні взаємовпливи, які об’єктивно й особливо ефективно саме на тій території протидіяли політиці російщення, — було запроваджено термін «молдавська мова» та встановлено відповідні бар’єри. Але то — інша окрема тема.

 

А от радіохвилі цінуються якраз за те, що можуть покривати великі відстані, долати природні та штучні бар’єри. Був час, коли Румунське радіо зажило незвичайної популярності у містах і селах Харківщини, особливо серед молоді, навіть без знання мови.

 

Не забуваймо, що нині найближчий до Харкова українсько-російський кордон тоді був несуттєвим, радіостанції України підпорядковувалися тій самій політиці, що і в Росії, отже — можна прикинути циркулем по карті — найближчим «справжнім зарубіжжям» була Румунія. А там, крім радіостанцій першої програми, потужно працювало регіональне радіо Ясси. Завдяки ліберальному ставленню до загальнолюдських цінностей, по радіо вільно передавалися пісні групи «Бітлз», інша популярна зарубіжна музика. При чудовій чутності увечері — то був справжній подарунок вітчизняним «бітломанам», які могли слухати улюблені мелодії транзисторними приймачами, при бажанні якісно записувати магнітофонами для власної насолоди. Зрозуміло, що знання мови при цьому було зовсім не обов’язкове.

 

Можна сказати, що в західних областях України подібну роль виконувало географічно ближче Польське радіо — з однією лише поправкою: будучи мовою слов’янською, польська мова все-таки легше піддається вивченню українцями, та й без спеціальної підготовки вона зрозуміліша, що зумовлює сильнішу просвітницьку дію.

 

Ліберально налаштовані українці з деяких пір відчували тривогу за долю як Польщі, так і Румунії: чи не буде їхнє зовнішньополітичне вільнодумство покаране черговою радянською агресією?

 

На Польщу наприкінці 1981 року накотився режим «воєнного стану» Войцеха Ярузельського. Але прямого вторгнення тоді вдалося уникнути: Радянський Союз уже почав погрузати у бойових діях в Афганістані.

 

Ніколає Чаушеску від усіх претензій до Румунії відхрещувався принципом невтручання у внутрішні справи, що його активно проповідував на міжнародній арені. У такий спосіб він зумів здобути певні симпатії навіть серед демократичної світової громадськості та зберегти за собою деякі «вольності».

 

І все те було б добре, якби не істотний «грішок»: від зовнішньої політики Румунії разюче відрізнялася її внутрішня політика. Дійсність розходилася з показними заявами. «Принцип невтручання» не лише захищав зовнішньополітичну самостійність, а й покривав внутрішньополітичну сваволю.

 

 

Навчитися вимовляти з міжнародних трибун «правильні слова» — не так уже й складно. Далі вступають у дію закони дипломатії та інерційність системи. Попервах правителя оцінюють саме за риторикою, поки немає підстав сумніватися в його щирості. А коли такі підстави з’являються — реагування ще затримується: бо не зразу хочеться вірити своїм очам, коли побачене суперечить попередньо почутому. І це якраз зручний період для зміцнення владних позицій усередині країни, ба навіть — поки не розкусили — певного авторитету у світі.

 

Звичайно ж, Ніколає Чаушеску почав з перейменувань. Румунську робітничу партію (РРП) стали називати Румунською комуністичною партією (РКП); її керівника, котрий пробув кілька місяців «першим», тепер нарекли генеральним секретарем; Румунську Народну Республіку (РНР) проголосили Соціалістичною Республікою Румунією (СРР).

 

Знадобилося й переписування конституції — ну як же без цього?! Але за тогочасних обставин важливим був також статут правлячої партії. Тільки-но ухваливши його на IX партійному з’їзді, комуністи тут же погодилися на порушення пункту, що забороняв суміщення функцій: так у 1967 році Ніколає Чаушеску, залишаючись генеральним секретарем партії, одночасно став головою Державної ради Румунії.

 

Невтомно просувалися до влади «свої люди». До X з’їзду РКП 1969 року члени Постійної президії партії, що стараннями Чаушеску ввійшли до неї у міжз’їздівський період, уже становили дві третини складу.

 

Залишалося тільки вибудувати «вертикаль влади» (хоча цей термін, як і нинішня «євроінтеграція», тоді теж не вживався). Самих лише кермування правлячою партією та головування в Державній раді було вже замало. Щонайкраще для задуманих «великих звершень» надавалася посада президента СРР, яку й було засновано 1974 року і яку теж зайняв Ніколає Чаушеску. Що відповідні зміни до конституції ухвалено заднім числом лише наступного року — то вже на тлі грандіозних планів, як кажуть, «дрібниці життя».

 

Одним із найпомітніших перетворень тих часів була адміністративно-територіальна реформа Румунії. Скасовувалися області та райони, що, очевидно, нагадували радянський устрій. По кілька колишніх районів об’єднувалися в повіти, вище яких відтак стояла тільки центральна влада. При цьому якось «ненав’язливо зникла» Муреш-Угорська автономна область. І хоча румунське місто Клуж до автономії не входило та було центром іншої області, у ньому є впливова частка угорського населення, що виявляла прихильність до революційних подій 1956 року в сусідній Угорщині. Саме в цьому духовному осередді Трансільванії Ніколає Чаушеску відзначився тоді у придушенні демократичних рухів. Тож існує версія, що новоспечений румунський вождь не міг забути і пробачити дисидентства місцевим етнічним угорцям, що й позначилося на долі їхньої автономії.

 

Є свідчення і про жорстокі розправи Чаушеску над румунськими селянами, які опиралися так званій «кооперативізації» на початку 1950-х років (національний варіант раніше проведеної радянсько-сталінської «колективізації»). У 1957 році, обіймаючи посади заступника міністра збройних сил і начальника вищого армійського політичного управління, Чаушеску потопив у крові селянське повстання в селі Ваду-Рошка (повіт Вранча). Хвилюючі спогади про ті події виклав в автобіографічній книзі (2009 р.) нинішній румунський політик і державний діяч вірменського походження, економіст і письменник Варужан Восґанян.

 

А за часів чаушистської диктатури румунська служба безпеки «Секурітатя» просовувала свій довгий ніс в усі щілини й по-звірячому душила будь-який намір вільного висловлення саме на внутрішні теми та будь-які спроби прояву внутрішньої опозиції.

 

 

…Випадало чути в Україні таке немовби виправдання: Ніколає Чаушеску, мовляв, при всій своїй жорсткості все ж таки залишив Румунію без зовнішніх боргів. Але то ще один приклад, як виголошена половина правди шкідливістю своєї дії може бути рівнозначна умисній брехні.

 

Насправді ж, користуючись довірою і легковажною поблажливістю Заходу, диктатор позичав гроші на свої проекти, позначені мегаломанією (манією величі). У проміжку 1971–1982 років зовнішня заборгованість Соціалістичної Республіки Румунія зросла від 1 мільярда 200 мільйонів до 13 мільярдів доларів США. І не має значення — чи Міжнародному валютному фондові заборгував Чаушеску, а чи комусь іншому, — борг усе одно треба віддавати: і робити це мусив саме він. До тієї пори він уже керував державою понад півтора десятиліття та збирався керувати довічно: тож звалювати відповідальність і за минуле, і за майбутнє — було просто більше ні на кого.

 

Тим часом у Румунії всі гілки влади працювали як єдиний злагоджений механізм, і легко вдалося затвердити політичний курс на швидке повернення зовнішніх боргів без узяття нових кредитів. Найкращі товари румунського виробництва спрямовувалися на експорт, однак складати конкуренцію за кордоном вони могли здебільшого за демпінговими цінами. Панівний режим заощаджував на власному населенні, через що воно позбавлялося насущних продовольчих і промислових товарів, елементарних побутових зручностей.

 

Температура у квартирах узимку коливалася в межах 5–12 градусів. Дедалі рідше подавалася тепла вода: години дві-три на добу. Від 1982 року обмежено постачання населенню електроенергії: світло могло вимикатися по кілька разів на день — без попереджень, без графіка та без жодної видимої логіки.

 

Власникам приватних транспортних засобів, у яких державні реєстраційні номери закінчувалися непарними цифрами, дозволялося їздити тільки по непарних числах календаря; у парні дні, відповідно, допускалися до руху тільки машини з парними цифрами наприкінці. Але й це не рятувало країну від гігантських черг на бензинових заправках.

Показово, що саме в «епоху Чаушеску» побудовано метрополітен у Бухаресті. Та радості від того було мало: під час енергетичної кризи, за свідченнями очевидців, Бухарестське метро працювало трохи вранці і трохи ввечері.

 

Не обмежував диктатор тільки самого себе у власних забаганках. Незважаючи на прикру скруту, 1983 року в румунській столиці було розпочато дорогуще будівництво Дому республіки: розмірами 270 на 245 метрів, заввишки 86 метрів та завглибшки 92 метри під землю. Початковий проект, значною мірою вже здійснений, перекреслило падіння режиму в 1989 році. Згодом та будівля стала Палацом парламенту.

 

Паралельно з економічним занепадом насаджувався дикунський культ особи. Не лише річниця «історичного з’їзду», а й день народження вождя ставав приводом для національного святкування, включно з випуском спеціальної поштової марки.

 

Партійні ідеологи-теоретики придумали назву побудованого в Румунії для людей суспільного ладу: «всебічно розвинений соціалізм» — «сочіалізмул мултілатерал дезволтат». У свідомості румунів ця словосполука дуже легко асоціювалася з трішки інакшою: «сочіалізмул мултілатерал деґрадат» — «всебічно деґрадований соціалізм». Але вимовляти щось подібне вголос підданим диктатора було справді небезпечно і тому страшно.

 

Водночас подружжя Чаушеску боялося власного народу, трусилося за своє дорогоцінне здоров’я. Через панічній страх перед будь-якою інфекцією в апартаментах, де перебувала подружня пара, — як стало відомо пізніше —придворні слуги мусили вимивати чистим спиртом сантехніку після кожного її використання.

 

Очевидно, то були так звані «непопулярні заходи» — хоча цей термін також тоді ще не вживався. Як і ярлик «популізм» не потрібен був панівному режимові для наклеювання на опозицію перед усуненням її з політики.

 

А що ж зарубіжні партнери Румунії, які вже багато чого бачили і чимало знали?

 

Психологічну натуру кредиторів можна зрозуміти: серйозному фінансистові завжди приємніше, коли гроші повертаються, а не «зажилюються». Якщо, звісно, кошти позичені, а не подаровані на благодійність.

 

Взагалі-то, міжнародні ділові кола прямо не диктують урядам: чи модернізувати їм економіку (і в який спосіб), чи вдаватися до «непопулярних заходів» (і в якому наборі). Чого найперше хочуть міжнародні фінансові установи — так то гарантій повернення кредитів: особливо від клієнтів з поганою кредитною історією, від безвідповідальних урядів. А яким шляхом піде той чи інший уряд у виконанні обіцянок — то вже, як мовиться, його «суверенний вибір»: або зуміє забагатіти розумним хазяйнуванням, або просто пограбує власне населення.

 

У тодішньому «соціалістичному таборі» не було ходовим також поняття «рейтинг», і дбати про нього державні правителі не вбачали потреби. Бо й без того, приміром, у Румунії комуністична партія — висловлюючись по-нашому, по-сучасному — «отримувала кредит довіри»: набирала 99,7 відсотка голосів на виборах, у яких участь громадян сягала 99,9 відсотка. І горе тим, що насмілились би не намалювати бажані цифри, а подали б інший результат.

У такий спосіб витворилася бутафорська «виборча система», абсолютно не залежна від справжньої волі виборців.

 

 

Від безпросвітності румуни намагалися хоч тимчасово тікати в туристичні поїздки. У середині 1980-х років побільшало їх і в Україні — тоді ще у складі Радянського Союзу. Цікавили туристів не так визначні місця, як магазини. Тоді тут теж було не солодко, навіть у прямому смислі: з вільного продажу, пам’ятається, зник цукор, пропало мило — на ці товари сім’ям почали видавати місячні талони.

 

Але дещо залишалося з товарів тривалого користування. Тож румунські гості закупляли посуд, електронагрівачі, інші корисні речі, які в них на батьківщині уже пощезли.

Другим за привабливістю заняттям (а може, й першим?) були зібрання в готельному холі біля телевізора. Багато що цікавило туристів у тодішньому радянському телебаченні. Та мало не кожне слово глядачі намагалися вловити особливо в тих офіційних заходах, де виступав Михайло Горбачов. Сприймали суть ті, що вивчали російську мову. А хто не вивчав — перепитували: «Ти зрозумів? Що він сказав?..»

 

Але туристам урешті-решт треба було їхати додому. Громадяни різних країн залишалися кожен зі своїми проблемами. І розв’язали ми їх — чи недорозв’язали — всяк по-своєму.

 

 

Румунія вже більше не вражала своєю відкритістю до навколишнього світу. Навпаки, набагато відкритішим став Радянський Союз — і не лише назовні, а й углиб своєї історії.

 

Тим часом у Румунії співалися панегірики «геніальному вождю», як-от в альманаху «Флакера» («Полум’я») навесні 1989 року, де Ніколає Чаушеску величається «героєм серед героїв роду».

 

До його падіння залишалося всього декілька місяців…

 

Прислужники режиму намагалися забезпечити чи бодай імітувати «всенародну підтримку», зганяючи людей на мітинги. Наступне фото репродукується з журналу 1985 року, і ця організаційна модель залишалася приблизно та ж сама до 1989-го.

 

Крім тримання плакатів, ритуал передбачав бадьоре скандування гасел: «Чаушеску — мир», «Чаушеску і народ» тощо. Чим не втілення наяву фільму «Кін-дза-дза» з його ритуалом дружного присідання та вигукування «Ку!»?

 

Але в країні вже визріли протестні настрої. Хлюпнули гасу у вогонь дії властей у місті Тімішоарі, де вони спробували усунути угорського реформістського пастора Ласло Тьокеша. На його захист 17 грудня 1989 року виступили парафіяни. До віруючих угорців приєдналися румуни, ділом довівши, що в боротьбі за свободу не мають значення національні, регіональні та конфесійні відмінності, навіть коли влада намагається маніпулювати ними. Армія, міліція та горезвісна «секурітатя» в безсилій люті відкрили вогонь по маніфестантах.

 

21 грудня влада спробувала організувати підтримку сама собі в Бухаресті — але невдало, що закінчилося сутичками з так званими «силами правопорядку», убивствами та арештами людей уже і в столиці.

 

22 грудня розгнівані люди самі зібралися біля будівлі центрального комітету партії. Ніколає Чаушеску зробив відчайдушну спробу звернутися до них, розпочалася радіотрансляція, та його вже не хотіли слухати. Це мимоволі стало надбанням гласності — і тоді по радіо пустили концерт народної музики…

 

…Дивний концерт як несподівано розпочався, так і перервався. В ефірі почувся явно нерегламентний шум, у студію ввірвалася захекана дикторка і, ледь тримаючи дихання, просто-таки прокричала в мікрофон: «Браття румуни! Вставайте! Ми перемогли! Армія з нами!»

 

Радіохвилі рознесли цей клич далеко за межі країни. Багато що прояснила ключова фраза: «Армія з нами!» Румунським солдатам, офіцерам остогидло повсякденне життя у безправ’ї та брехні, в очікування завідомо злочинних наказів, коли довелось би піднімати зброю на своїх достойних співвітчизників. Набридли страждання їхніх батьків, приниження їхньої власної гідності.

 

 

…У Чаушеску теж був вертоліт. І майданчики собі він заготував заздалегідь: один — просто на даху центрального комітету, щоб зручніше було драпати з награбованим у народу добром. Або й без нічого — аби лише врятувати свою мерзенну шкуру.

Та це йому не допомогло: румунські патріоти виколупали його з якоїсь машини, коли він, полишивши вертоліт, «на перекладних» дістався разом з дружиною до міста Тирґовіште.

 

 

Того ж дня, 22 грудня 1989 року, декретом Ради Фронту національного порятунку за підписом Йона Ілієску було засновано Особливий військовий трибунал для судового процесу над подружжям Ніколає та Єленою Чаушеску. Суд відбувся 25 грудня в гарнізоні Тирґовіште: пред’явлено чотири пункти обвинувачення, розглянуто справу, винесено смертний вирок і тут же приведено у виконання.
 

Чулися сумніви щодо повноти судової процедури, висловлювалися критичні зауваження щодо застосування «надзвичайщини». Але тут історія виявляє повчальну закономірність.

 

Тому, щоб винести правосудний вирок винуватцеві такого каліцтва та повернути державу у правове поле, — доводиться створювати спеціальний судовий орган, для якого дана справа стає єдиною: першою і останньою. Так було після розвалу правосуддя в Німеччині, коли довелося скликати спеціальний трибунал у Нюрнберзі. Так було і після ґвалтування правосуддя в Румунії, де спрацював трибунал у Тирґовіште.

 

 

Імовірно, я не знаю чогось істотного в румунські літературі; мабуть, пропустив щось і в українській. Згадується в данській літературі Ганс Крістіан Андерсен, який написав казку про голого короля. Але здається мені, що психологічний стан суспільства після подібного пережитого найточніше відтворено в російській літературі — віршиком «Тарганисько» («Тараканище»), що його поет Корній Чуковський написав нібито для дітей. У моєму вільному українському переспіві там прочитується така доволі доросла ідея:

 

 

А може, є сенс ерудованим літературознавцям гуртом скласти антологію творів на цю тему з усієї планети?.. Казка — дуже мудра штука: дітям і батькам наука!

 

Румунське суспільство настільки обпеклося беззаконням, що в країні більше немає комуністичної партії ні під яким соусом: ні «оновленої», ні «перейменованої», ані буцімто «заново створеної».

 

Офіційна назва країни тепер складається з одного слова: Румунія — та і все. Держава стала членом Організації Північноатлантичного договору (НАТО) і Європейського Союзу (ЄС). Чи задоволені цим громадяни країни?

 

Звісно, вони і усвідомлюють проблеми, і відчувають труднощі. А сутність відповідей зводиться до того, що переважають усе-таки здобутки, і в них головне — свобода.

 

Дійсно: раз і назавжди уникнути труднощів, зовсім виключити з життя проблеми — завдання заздалегідь нездійсненне, завідомо утопічне. Аніж ганятися з утопією, раціональніше мати напоготові дієві механізми для ефективного подолання труднощів та для вчасного розв’язання проблем. Свобода — найважливіша з передумов для цього.