«Хоч би світало... – Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі», - цим чотиривіршом розпочинається «Голод» Павла Тичини.
І я навмисно не наводжу вірш повністю – кожного разу, читаючи його, відчуваю мурашки по всьому тілу, а на очі навертаються сльози…
В останню суботу листопада ми традиційно вшановуємо пам'ять жертв Голодоморів в Україні. Трьох. Які забрали життя мільйонів українців протягом менш ніж чотирьох десятиліть.
«Голод» Тичини присвячений першому – 1921-22 років. А вже за 11 років розпочався наймасовіший та найстрашніший Голодомор. І досі немає однозначної відповіді, скільки українців тоді померло найстрашнішою смертю – озвучуються цифри від 3,9 до більш ніж 7 мільйонів громадян. А скільки окрім цього було зламано доль?! Скільки людей збожеволіло?! Для скількох українців це стало невиліковною травмою на усе життя?!
Сьогодні залишилися лічені свідки, які пережили ті страшні часи. Величезна кількість сумних та моторошних історій лишилась нерозказаними. Свого часу я спілкувалася з очевидцями тих жахливих часів і деякі їх оповідання й досі не можу спокійно пригадувати. Та й для них розмови на цю тему були вкрай болючими та небажаними…
Ми ніколи не дізнаємося деталей та подробиць цих життів, але найголовніше в іншому – увесь демократичний світ знає: Голодомори в Україні не ставалися випадково, не були наслідком поганого врожаю чи якихось природних катаклізмів. Українців морила голодом радянська тоталітарна система, намагаючись зламати силу духу нашого народу, підкорити його.
І цю боротьбу за своє існування, право бути незалежною державою ми продовжуємо і сьогодні. Щиро вірю, що вже в найближчому майбутньому ми здобудемо таку довгоочікувану і, одночасно, скраплену кров’ю багатьох поколінь українців беззаперечну перемогу!
А поки що закликаю сьогодні о 16.00 запалити свічку в пам’ять про мільйони українців – невинних жертв Голодоморів…