Презентація книги Арсена Авакова «2014: миттєвості харківської весни» у Харкові ніби повернула у ті буремні часи, які назавжди закарбувалися у пам’яті. І ніби за ці майже 7 років вже стільки усього було-минуло, але те відчуття невпевненості, що супроводжувало цілодобово, та що там – кожну хвилину – неможливо забути…
Це був надважкий час невизначеності та інколи навіть здавалося – безпорадності… Коли у рідному місті не почуваєшся вдома… Коли твоїм любим Харковом швендяють незрозумілі особи зі специфічним, яскраво вираженим акцентом сусідньої держави… Коли в обличчях навіть тих, з ким пережили бозна скільки найрізноманітніших викликів, читалося лише одне питання: що далі?!…
Тривога. Напевне, це слово якнайкраще передає ті емоції, що сповнювали практично кожного, з ким доводилося спілкуватися тієї вікопомної весни. Та найбільш драматичнішими, на моє особисте відчуття, було два часові відрізки – 1 березня та 6-8 квітня 2014-ого.
Й досі лише згадки про ті дні змушують бігати сотні тисяч мурашок. Однак, відчуття від цих дат кардинально, принципово різні. Зіткнення 1 березня, коли над проїзжою частиною вулиці Сумської літали величезні шмати бруківки, захоплення будівлі обласної державної адміністрації, побиття та приниження проукраїнських активістів і «вишенька на торті» – Рада Федерацій Росії погодила рішення про введення військ в Україну, з яким до неї напередодні звертався Путін – таких вражень, такого передчуття невідворотної війни з «братнім» сусідом ніколи не було і, дай Боже, не буде.
6-8 квітня також були надзвичайно важкими, але стали переломними. Ранок 8-ого, коли на внутрішньому подвір'ї облдержадміністрації ниць лежали більше шести десятків сепаратистів, а будівля ОДА хоч і була значно потрощена, все ж ніби випромінювала свободу, нарешті подарував таке довгоочікуване відчуття оптимізму, саме тоді у серці оселилася впевненість – український Харків вистоїть! Ми – усі разом – здолаємо будь-які труднощі і перешкоди!
І я з величезною подякою згадую усіх, хто тоді, ризикуючи здоров’ям та життям, доводив: Харків – це Україна! Тих активістів, що, даючи собі ради, на що йдуть, виходили з синьо-жовтими стягами і співали «Ще не вмерла…»! Тих хлопців з вінницького «Ягуару», які після багатогодинного переїзду до Харкова змогли провести миттєву спецоперацію та зачистити будівлю облдержадміністрації без жодного пострілу! І, зрозуміло, того, хто зміг не лише організувати процес звільнення ОДА, а й у той час невизначеності та відчаю упевнив, переконав інших втілити план у життя – Арсена Борисовича Авакова.
Для тих, хто «не цікавився політикою», мушу особливо підкреслити – ризик «ХНР» був більш ніж реальним. І тому є докази, до речі, у книзі «2014: миттєвості харківської весни» їх наведено удосталь: плани захоплення стратегічних об’єктів, перемовини сепаратистів з їхніми неукраїнськими кураторами, багато інших цікавих документів та аудіофайлів, які можна прослухати за допомогою QR-кодів. Дуже рекомендую ознайомитися і скептикам, і тим, хто так ратував за «ХНР». Якби тоді не вистояли, з приводу наслідків, упевнена, навіть не треба фантазувати – Донбас дуже красномовно описує перспективу, яка, на щастя, оминула рідний Харків…
Одночасно така професійна, успішна, точна спецоперація зі звільнення міста на Сході України, де «брати» практично не очікували супротиву, дала надважливий нагальний сигнал як для загарбників (про те, що тут можна і зуби обламати), так і для харків’ян, усіх українців – ми можемо, мусимо і будемо захищати свою державність, свою країну!
Слава Україні!
Слава українському Харкову!
P.S. Остання невеличка ремарка-нагадування: вибороти Харків було важко, це був довгий затяжний бій, перемогу у якому багато в чому визначила та єдність, суголосся, яку демонстрували усі патріотично налаштовані учасники тих подій.