Днями на зустрічі зі слухачами Української академії лідерства я знову розповів про те, як школярем намагався вивчити ідиш – рідну мову моїх бабусь і дідусів, яку я ще чув від них. Як чекав кожного номера журналу «Совєтіше геймланд», в якому тоді друкувався самовчитель ідиш, як переписував уроки до зошиту і так потроху, від місяця до місяця вивчився читати і писати. Ніяких підручників не було, вчителів теж, курсів теж, в школі ідиш не викладали. Не було взагалі нічого, але за це хоч не саджали й не переслідували, як за викладання і вивчення івриту.
Згадав про це, коли читав «Син акордеоніста», роман блискучого баскського письменника Бернардо Ачаги, герой якого який саме так школярем намагався вивчити рідну баскську мову
у франкістській Іспанії. «Мені доводилося розшифровувати слова – повторюю, слова моєї рідної мови! – ніби мова йшла про Овідія або Марциала »- пише Ачага. І вчить слова по басксько-французькому словнику з недалекого Біарріцу, тому що доступу до басксько-іспанського словника просто не має. «Нас дуже мало. Менше мільйона чоловік. Коли хоча б один з нас відмовляється від своєї мови, створюється враження, що цим вчинком він сприяє його зникненню. У вашому випадку все по-іншому. Вас багато мільйонів чоловік. Не можна уявити ситуацію, за якої англієць або іспанець сказав: «Слова, які вимовляв мій батько, для мене є чужими»
Можливо, саме тому, що українців так багато, деякі з них не здатні усвідомити цінності своєї мови, як людина не може усвідомити цінності самого життя, поки не виявляється поруч зі смертельною небезпекою. Але смерть рідної мови – чи, як точно називали ідиш – маме-лошн, материнської мови – це і є таке наближення до смертельної небезпеки. Майже добровільна відмова від життя.