Молодим людям, які знали вже посивілого поета, дуже важко усвідомити й збагнути значення Івана Драча для нас, тих хто стежив за його творчістю десятиріччями. При цьому ми – це ті, хто знав Драча у зрілості.
А є ще й ровесники Драча – ті, хто був поруч з ним у його дивовижній юності. Які усвідомлювали, який це був вибух – Драч. Як це назавжди змінило українську поезію, українську культуру, саме усвідомлення українського.
Я почав розуміти такого Драча завдяки своїй наставниці з Дніпровського національного університету, професору Клавдії Фроловій. Драч був джерелом її літературознавчого натхнення, і вона аж молоділа, коли згадувала його юнацькі вірші. Драч для неї – це був як новий храм української поезії. Але ж поруч з ним зростали нові сакральні будівлі – Костенко, Симоненко, Павличко, Стус, Вінграновський…
Все це переконувало, що українську поезію не вдалося каструвати, перетворити на ілюстрацію партійних гасел – хоча окупанти дуже намагалися.
А для мене «живий», не книжковий Драч завжди залишиться Драчем Народного руху. Це зараз здається, що готовність очолити НРУ могла бути політичним чи кар’єрним рішенням. Але такі рішення люди ухвалювали не наприкінці, а на початку війни, коли ще не було відомо, хто переможе – ми чи вони, – і що буде з тими, хто віддавав новому незалежницькому рухові свій авторитет.
І наостанок – просто спогад, який тепер став для мене символічним. Під нами – засніжений, ще радянський Хрещатик. Ми повертаємося з ювілейного вечора нашого спільного друга у Спілці письменників. Під ногами – суцільний лід. Ми міцно тримаємося під руки, але здається, що спуститися вниз просто немає можливості. Я не витримую першим, кажу, що ми не подолаємо цієї невблаганної ковзанки.
Іван Федорович залишається непорушним.
– Заспокойся, Віталію. Ми дійдемо, обов’язково дійдемо. Мусимо дійти.
