Не вщухає ейфорія навколо без перебільшення історичної перемоги України в особі НАК «Нафтогаз» над Росією в особі газового монополіста «Газпрому» в Стокгольмському арбітражному суді.
Це – не стільки перемога в економічній площині (хоча цей аспект надзвичайно важливий), скільки на політичному фронті. Позаяк, для країни-агресора газ – не лише товар, а переважно – важель для тиску і шантажу як України, так і всього європейського простору.
Але в переможних реляціях ми забуваємо про один, надзвичайно суттєвий момент. Хто тільки наразі не привласнює собі стокгольмський здобуток, а ось про того, без кого цей успіх був би неможливий, щось не воліють особливо згадувати. Спадає на думку відомий вислів: «обличь багато в перемоги і лиш поразка - сирота»…
Чотири роки тому, коли було сутужно і спроби презентувати будь-яке стратегічне планування розбивалися об мур, зведений з популізму та критики, мовляв, тут би день прожити, а не розмірковувати над тим, що буде колись. Я пам`ятаю, як щербатою славою вкривали тодішнього прем`єра Яценюка, який не став заручником рейтингів, годуючи суспільство жалюгідними подачками, а постійно намагався розірвати «зачароване коло» і в надскладних обставинах створити передумови для майбутнього сталого економічного розвитку держави.
До речі, за що і поплатився. При чому, не тільки він, а й представлена ним політична сила – «Народний фронт». Але наша команда була свідома того, які на нас чекають наслідки, і ми ані на мить не пошкодували про свій вибір, адже інтереси власної держави завжди мають стояти вище за партійні рейтинги.
Стокгольмська перемога – чергове підтвердження, що правда на нашому боці, і що стратегія Яценюка виявилася вірною. А отже, мета, яку він та його однодумці поставили перед собою кілька років тому, всупереч всьому втілюється – Україна має великий потенціал, який нарешті починає вповні використовувати.
Слава Україні!