Після того як у серпні 2015 року священики Київського патріархату почали виїздити в зону бойових дій, східну єпархію зібрав єписком Харківський і Богодухівський владика Митрофан. «Отці,– каже,– бажано і від нас когось послати в зону АТО».
ЯК СТАЮТЬ КАПЕЛАНАМИ
«У харківській парафії священиків можна на пальцях перелічити,– згадує той день священик храму Івана Богослова отець Геннадій Рохманійко. Сиджу й рахую.– Отець Віктор… Роки не дозволяють «воювати». У отця Віталія дружина вагітна, у Григорія — діти маленькі… Я ж і в армії служив… А ще мій син у подіях на Майдані брав участь. Тієї ночі, коли побили студентів, він до третьої ранку грав на гітарі. Міліція відійшла, студенти зібралися спати, закохані цілувалися, забувши про довколишній світ… Син подумав, що нічого ціквого вже не буде й поїхав до мами, котра якраз тоді працювала в Києві. А о четвертій сталося те побиття… Згодом син вступив до Михайлівської сотні, яка охороняла поранених і хворих. Коли ж Революція Гідності перемогла, то син з хлопцями охороняв у столиці посольства та інші важливі об’єкти. Потім, коли Путін анексував Крим, Михайлівська сотня повним складом записалася в нацгвардію. Не сказавши вдома й слова, син також пішов у гвардію, однак його комісували. Через два тижні він знову записався до війська, навіть вишкіл пройшов, та його знову визнали непригодним для служби. Коли владика Митрофан говорив про служіння на війні, то я думав також і про сина, про те, що з нашої родини хтось має служити. Словом, зголосився. Рішення стати капеланом родина сприймала спокійно. Дружина колись сказала:«Найбільшу жертву Богу я віддала: тебе»… Вона мала на увазі те, що мене ніколи не буває вдома…
НЕ РАНОК, А ДЕЖАВЮ
Після інструктажу в Михайлівському Золотоверхому храмі швидкісним потягом ми вирушили до Червоноармійська. Далі — штаб 93-ї ОМБр. Стукаю у ворота десь о третій: «Я ось капелан, прибув у відрядження». Але вартовий невблаганний: «Звідкіля знаю, хто ви такі,– каже,– от прийдуть уранці офіцери, тоді й пущу»… Просили, молили, показували папери. Вартовий зглянувся, пустив у приміщення. Каремати постелили прямо на бетонній підлозі в коридорі, залізли в спальні мішки на години дві подрімати – до шостої. Уранці надибав бочку з водою, сяк-так умив лице, а згодом і штаб почав сходитися: машиністки, зв’язківці, тиловики. Десь о сьомій здибався з солдатиком. Точніше він підійшов до мене. Стоїть, схилився, вчитується в напис на грудях: «Капелан». «Ви і справді священик?»–запитує. «Справді»,– кажу. «А чи можна з вами поговорити?»– звертається. «А чому б і ні»,– відповідаю. Для розмови був час, поки стройовий відділ ще не відкрився. Сіли ми з тим вояком, високим, красивим, удворі, на купі дров, і він почав розповідати мені про своє життя. А потім вимовив: «Отче, мене постійно гнітить думка про самогубство». Уже три години пройшло, стройовий відділ відкрився, а ми говоримо, сидячи на тих пеньках. Про те, як цей хлопець у Пісках був мінометником. І воював до того не один місяць, і бійцем був неполохливим, а тоді, під час мінометного обстрілу, не владнав з нервами, залишив позицію, побіг… Коли ж пізнійше оговтався й усвідомив, що підвів товаришів з якими ділив останнє, що вони через цей його переляк могли б загинути, то й почав мислити про самогубство. І куди б він не йшов, вона, та думка, за ним. А вночі так пекла, що не заснеш. У нього красива дружина, котра його кохає, двоє дітей, а він про самогубство… Щоб не залишатися наодинці з цими думками, він постійно шукав роботу… Знаєте, така сповідь була: здоровий чоловік, а стоїть на колінах і плаче. Дав воякові пастиріські поради, попросив майора тримати бійця на очах… Перед тим як поїхати, ми з ним обмінялися телефонами. Однак він більше мені не телефонував… Сподіваюся, що погані думки полишили чоловіка. Коли я їхав на місце служби, то думав: «Можливо, заради однієї такої, здавалося, випадкової зустрічі й потрібно було опинитися там, у штабі, удосвіта».
І от друга ротація, друга поїздка вже весною. Ранок, штаб 93-ї ОМБр. Знову назустріч прямує молодий хлопчина у військовій формі. І чую такі ж слова: «Отче, можна з вами поговорити?» «Не ранок,– думаю,– а дежавю». Військовий виявився капеланом, протестантом. Ні, він про самогубство не мислив, але чоловіка також проймав розпач. Він, мовляв, приїхав на передову, ставиться до бійців щиро, з усією душею, а вони його ігнорують. Сповідав, капелана і причастив. Отакими були мої перші хвилини на Сході.
ПРАВОСЛАВНІ І ПРОТЕСТАНТИ
У зоні АТО багато капеланів-протестантів. Вони скрізь присуутні, виявляють до всього цікавість… Однак… Сам був свідком одного конфлікту. Хлопці повертаються з передової, після обстрілу, а назустріч їм проповідник: «Браття, покайтеся!» Протестанти на цьому постійно наголошують. Звісно, капелана послали подалі. Вони проповідують переважно наїздами, а для того щоб справді мати довірливі стосунки з бійцями, потрібно жити в бліндажі, не день-два, а тижнями, їсти, як кажуть, з одного казанка. Ось я вперше приїхав у Піски. Здоровань з позивним Бик заводить мене у бліндаж: «Оце, отче, ваше ліжко, автомат, каска, бронежилет, розгрузка, в якій БК — чотири магазини? Зрозуміли?» Перед поїздкою в Михайлівському Золотоверхому храмі нас інструктували: дають зброю, то беріть, а використовувати її чи ні — це вже на вашій совісті. Ситуації бувають різні. Не знаю, в тій або іншій, як би я вчинив. На щастя, мені з автомата стріляти не довелося. Як поставив я його за ліжко, так він і простояв там усю ротацію. Якось нас обстріляли й потрібно було дати «ответку». Хлопці питають: «Отче, хочете бахнути з гранатомета чи з підствольника?» Пострілів і гранат там неміряно. «Хлопці,– відмовляюся,– я не в тому вже віці, щоб з гранатомета задля цікавості стріляти, нехай краще я вас пофотографую».
Наш капеланський статус — окрема розмова. Він неврегульований. Нам написали у паперах, мовляв, ті, котрі супроводжують війська. Як маркитанки: куди військо, туди і ми. Цей статус, як намене, ще не скоро врегулюють. І причина тут не у війську. Протидіють,здається, ті, хто втратить свої можливості впливу на армію після впровадження інституту капеланів. Більшість віруючих у підрозділах — православні, отже, капелан мусить бути також цієї конфесії. Куди ж діватися протестантам, які, до речі, також багато доброго роблять. Особливо в другій лінії оборон, у тилу… Література, відпочинок і одночасно проповідь Слова. Хоча Київський патріархат – єдина структура, що офіційно співпрацює з Генштабом.
У другу ротацію я сподівався служити знову в Пісках. Радів: там знайомі хлопці, обжиті місця. Потім виявилося, що підрозділ, де я служив раніше, вивели, й мене відправили в інше місце. От прибуваю у Водяне, заходжу до комбата, а назустріч мені протистантський священник Василь. Важко в ньому одразу розпізнати пастиря: з оттакенною бородою, православний хрест у кишені. Мовляв, знайомий священник подарував йому цей хрест, то носить лише на пам’ять про нього. А ще він окає, отак карикатурно, як у старих фільмах:«Отлу-у-учу…» Це він так жартує. І всі його називають «батюшкою, а той і не проти». Словом, замаскувався. «О, отець Геннадій з Києва,–вітається брат Василь,– він в Опитне їде». Сказати, що саме мене направили у Водяне,– зчинити скандал. Хоча брата Василя також можна зрозуміти. У Водяному штаб: гарна кухня, комбат під боком, у якого можна випросити транспорт, аби кудись дістатися, – усе на мазі. Та й до передка 20 кілометрів. А від Опитного противник за якихось 2 км. Там один на всіх КамАЗ та й то не завжди справний. А ні, то пішки, по багнюці чалапай у Водяне. Уявляю майбутнє життя і думаю: «Опитне так Опитне, на все воля Господня».
ЧИ Є ЖИТТЯ НА МАРСІ?
А почав я служити на «Марсі». Марс – це червона планета за поясом астероїдів. Однак у Пісках знаходиться інший «Марс» – спостережний пункт нашої роти – попереду всіх інших позицій. Раніше його називали «Буран», бо там таке вирувало, таке літало над головами — справжнє залізне торнадо. І не лише над головами, а й додолу падало. Там — лише руїни, суцільна бита цегла. Червоно, як на Марсі, особливо вночі, коли траси снарядів залишають сліди, як ракети, що прямують до нових планет. На цю крайню позицію траплялося, що й воду забували завезти, і продовольство… Так от, комбат Дельта, щоб не морочити собі голову з капеланами, коли вони там з’являлися, посилав їх на «Марс». Довго вони там не витримували. Мій попередник прожив на Марсі аж три дні — до пешого мінометного обстрілу, а потім зібрав речі й подався в тил. Про цей випадок мені хлопці розповіли вже в кінці відрядження, через місяць, коли закінчився термін мого капеланства. «Отче, ви перший священик, який з нами так довго пробув»,– похвалив Оса, прощаючись. «Хлопці, може б і я не втримався, поїхав,– зізнаюся,– адже це – екстремальна ситуація, що загрожує життю, а священик, як і будь-який інший волонтер, не повинен ризикувати… Але ж ви вже рік стоїте, а я лише місяць пробув». «Так ми ж на службі»,– кажуть. «Так я на службі також,– відповідаю.– Мова не про те, хочу я чи не хочу тут бути, зважуючи, важко мені чи легко, а що вам потрібна моя допомога, отож їду сюди, як на служіння». Поки я там молився, жодна людина в нашій роті того місяця не загинула й навть не була поранена. Під час другої ротації, в Опитному також Бог милував від смертей і поранень.
ПОЛЕ ЧУДЕС
Довкола Марса справжнього кружляє два супутники Фобос і Деймос. Біля того, що в Пісках, їх більше – «Республіка міст», «Купрум» і, звичайно, «Поле чудес». Я їх усі пішки обходив. От на «Купрумі» мене зустрічає взводний і замість «зрастє» заявляє: «Я– атеїст!». «Ну, то й що, що ти атеїст, а я – віруючий»,– кажу. «От я вам ставлю до відома – це, щоб ви знали, що я атеїст.»,– дивиться так, ніби я заважати хлопцям приїхав. Звісно, вересень, останні теплі дні, а вони зібралися рити траншеї, накривати бліндажі і навіть якусь баньку лагодити. А тут капелан. Ні , кажу, не заважати я сюди приїхав, навідався до віруючих. Є ж і такі. Помолимося 15 хвилин, а потім я піду далі. Віруючі знайшлися, сільскі хлопці із Західної України… Взводний сидів трішки одаль і спостерігав, як його підлеглі молилися, сповідувалися й причащалися. Потім, коли бійці пішли працювати, він заварав на травах чай і пригостив мене. Посьорбавши чаю, подобрішав: ну, що ж, він, загалом, не проти того, щоб хлопці молилися. Навіть провів мене на «Поле чудес».
На запитання, чому цю позицію назвали «Полем чудес», хлопці, які зустріли мене, відповіли жартом: «А який дурень, окрім нас, стоятиме отут, у чорта на куличках». Вони окопалися посеред поля, біля лісосмуги і тримають оборону. А тримати її нелегко: то з лісосмуги обстрілють, то з протилежного кінця бабахнуть. Сидять хлопці тут місяцями, і чи скоро змінять їх, невідомо. Не встиг я освоїтися на новому місці, як до мене підійшов хлопчина років 24 і запитав:«Ви й справді священик?» «Справді»,– відповідаю. «А я — протестант»,– сказав хлопчина гордо. І одразу почав церковні скандали згадувати, що, мовляв у нашій церкві твориться. Замість того, щоб встрявати у безплідні розмовии з людиною, налаштованою негативно проти православної церкви, я запропонував чоловікові разом помолитися. Ми ж обоє, мовляв, віруючі люди. Тим більше, що капелан чи протестантський священик їх ні разу тут не відвідував. Нагадав я бійцеві святе письмо: як Спаситель приходив у Єрихон. Там побув усього один раз. Закхей тоді заліз на смоковницю, аби уздріти Христа. От я також, кажу, вибрався сюди, на «Поле чудес», можливо, єдиний раз, пробуду тут ще хвилин 30-40 і піду собі… Дивися, святі дари стоять. Тобі ж нічого не заважає з нами помолитися? Ми стали, помолилися під осіннім, у срібних нитках павутини небом. Потім хто хотів сповідатися, сповідався. Вони там сповідь тримають кожну мить. Тому я коротко прочитав молитву на відпущення гріхів і прчастив. Дивлюся: мій протестант став, голову схилив і до причастя підійшов.
ЛЮДИ ВІЙНИ
Я не раз ставив собі це запитання: хто вона, людина війни? От Володя з позивним Бик, якого зустрів, коли вперше потрапив у Піски. Міцний хазяйновитий чоловік, років за тридцять… Людина, яка вміє воювати. Ні, навіть не те слово – «уміє». От прийшла на нашу землю війна, а він готовий до неї. Стоїмо ми з ним посеред руїн, і він мені показує театр бойових дій: Донецьк, два терикони — великий і малий… Слухаю як по-хазяйськи він розповідає про все це, й дивуюся його впевненості в собі, у товаришах, у перемозі. А я йому питання ставлю, бо в мене немає такої впевненості: «Володю, а якщо наступ? Чи є запасна позиція у тебе?» Іншими словами, куди тікатити, якщо попруть. Має ж бути друга лінія оборони. А Володя на мене здивовано дивиться і відповідає: «А ми нікудти не збираємося відступати, я з «Марсу» нікуди не піду… Будемо відстрілюватися». «А якщо набої скінчаться?» Воїн і це передбачив: він показує на кишеню в розгрузці на спині, куди вставляється система «гідро» для того, аби потамовувати спрагу. Замість неї туди насипано повно патронів – не менше ніж півкіло. «А якщо патрони закінчаться»,– не відстаю від чоловіка. Тоді Володя показує на гранату, яка в нього отут, на грудях висить. Він з нею і спить, і в туалет ходить. Це, мовляв, на випадок, якщо закінчаться патрони… Живим, каже, я їм не здамся. Дивлюся в цю мить на Бика й моя уява малює образ: от переді мною чоловік, хлібороб, який взявся за плуга, напружив волячі жили. А раз взявся, то вже не кине його, буде вдавлювати леміш у землю, навіть якщо доводеться орати твердий крутосхил під гору. Я побув там, у Пісках, усього місяць, а вони рік воюють – взялися за чепіги, давлять того плуга кожного дня, доки потрібно орати поле війни.
Під час другої поїздки зустрів іншого чоловіка «чоловіка війни» — Колю Механіка. Це – солдат, збірний образ рядового. Він – майстер на всі руки, справжній механік. Якщо треба, полагодить БМП, гармату. Механізм заклинило — раз-раз і розібрав. Якось трапилося, що один кулемет зламався, інший заклинило, так Микола з двох негідних кулеметів зібрав один який працює. Вийшла дивна машинерія, з отакенним дулом, але вона стріляє. Миколі за 50, чоловік пройшов Афганістан… Я, каже, від молодих відстаю, але ще можу воювати. Один клопіт у Миколи — він повинен постійно рухатися, бо коли сідає, то різні важкі думки в голову лізуть. Механік постійно щось лагодить, ходить на позиції, до хлопців. Якось зустрічаю його з відерцем шурпи в руці й двома ракетами від СПГ, почепленими на мотузці на шиї. Микола хороший гранатометник, вчить хлопців влучно стріляти. Але ж, відомо, що не в усіх виходить. Бо молоді ще, зелені. Оце сьогодні випустили ракети «в небо» й сидять без набоїв, тож потрібно нести постріли на висоту під аеропорт. Напрощуюся до нього в попутники. Він прямує попереду – високий, коренатсий… А головне – знає що робити на цій війні.
ВБИТІ СНЯТЬСЯ
Пияцтво на війні, звісно, біда. Однак не кожен, хто п’є, аватар. У першу мою ротацію в Пісках, п’яні мені не траплялися. Чи то командирам вдалося впоратися із зеленим змієм, чи хлопці всі там були мотивовані… Чи до магазинів було далеко. Ні, не без того, що «пацани» збиралися на «Марсі», подалі від начальства, аби відсвяткувати день народження… Символічно чаркувалися — пляшки горілки вистачало на дванадцять чоловік. Хіба це пиятика? А от на «Зеніті» кого бувало не зустрінеш – під шафе. До Авдіївки звідти недалеко: йдуть за куркою чи піцою, а там і пиво з горілкою прикуплять… А може, причина в тамтешній атмосфері. Згадую: рання весна, дощ, багнюка, морок… Словом, депресія. Може, таким чином хлопці боролися з сумом. «Зеніт» за часів СРСР – величезний комплекс космічного зв’язку. Локатори, антени… Їх зараз немає, залишилися лише сірі бетонні бункери. В одному з них мені виділили «кубрик», де поміщалися лише стіл і ліжко, а стільця вже ніде поставити. Туди і завітав отой чоловік, аби вилити душу.
…Це було під час бою. Атакували вони опорний пункт. Дивиться нащ боєць, а з бліндажа вискакує силует у камуфляжі і на ходу хапається за пістолет. Звісно, досвідчений вояк дав чергу першим… Коли противник впав, боєць нагнувся над ворогом, заглянув в документи: полеглому, який приїхав на війну з Санкт-Петербурга не було ще й 20. Чоловік підібрав телефон, знайшов у пам’яті слово «мама». Довгго не наважувався зателефонувати, а вже пізно увечері натиснув кнопку виклику. «Ой, кто это?»– запитав жіночий голос у слухавці. «Ваш сын убит под Донецком»,– відповідає вояк. «Вы меня разыгрываете, он на заработках в Питере»,– не вірить мати. «Думайте, що хочете, але я сказав як є насправді…» Нібито й убив чоловік, захищаючи власне життя та Вітчизну, а, каже, щоночі прихоить той хлопець у снах. «Тому й бухаю,– зізнався,– що не можу заснути». Тієї ночі в тій гнітючій атмосферія також заснути не міг. Вдивлявся у стелю й прислухався до шарудіння за дверима кубрика.
ХРЕЩЕНА
У Пісках було простіше. На спостережному пункті четверо бійців, я п’ятий. У такій невеличкій компанії легко нагагодити стосунки. Ми були однією родиною, я хлопцям допомагав, обід готував… В Опитному нас мешкало в підвалі вже 12 чоловік. Тут – групи за інтересами, друзі… Словом, до мене тижнів зо два придивлялися, прислухалися, поки Дмитро не підійщов і не сказав, що він нехрещений і хотів би охреститися. Каже, телефонував мамі, розповів їй про свщеника, й вона погодилася. «Добе,– сказав Дмитрові,– давай влаштуємо хрестини в неділю. Щоб урочисто було». Дорослому не обов’язково брати хрещених, але якщо чоловік потребує наставника, то чому б і ні. За хрещеного батька Дмитро обрав Германа – старшого друга і побратима. А хрещену матір, де її тут взяти? Думали-думали і згадали про Ларису, що отут, поряд, живе. Ця жіночка-ветеринар тримає корів – молоко й сир хлопцям приносить. А то якось їх мінами накрило. Сидять у підвалі, притислися до стін. Вже й обстріл закінчився, а вони ніяк не наважаться вилізти нагору. Аж тут хтось нагорі у двері стукає:«Хлопці, ви живі?..» У неділю Лариса прийшла у хусточці, і ми хрестили Дмитра.
СЕ ЛЯ ВІ
Війна і цивільне життя – речі не сумісні. У Пісках, такі руїни — й жодної цивільної душі. В Опитному також хто міг, той подався подалі від смерті, хоча по підвалах зустрічаються люди яким нікуди тікати або котрим ні на кого покинути нажите нелегкою працею добро. В Опитному мешкало з півсотні живих душ, котрі навідувалися в свої хати й квартири наїздами, а чоловік 15 – постійні мешканці. Живуть у підвалах двоповерхових будинків. Заходжу: ліжко в проході, складена з цегли пічка. Вогонь горить, каструлі киплять. Світло від лампочки, підключеної до акумулятора. Люди тут і варять обід, і сплять. Як у кіно про минулу війну. Пригріло сонце, прямую до жителів підземель. Поряд Будинок культури – потрощений, розстріляний. Тут «Правий сектор» стояв. Доріжка до будинку культури заросла бур’янами, такими високими, що й пам’ятника загиблим на тій війні жителям містечка не розгледиш. Узяв лопату, ніж, викорчовую той бур’ян. Думаю, розчищу зарослі й проведу панахиду за полеглими. Люди мусять знати, що тут є влада. Коли місцеві побачили, що я хочу навести порядок там, де лежать їхні діди й прадіди, то попросили відставити лопату. Пообіцяли самі зібрати людей, викорчувати бур’ян, прибрати територію, а мені лише призначити на суботу молебен. Після того як бур’ян викорчували й спалили, памятник полеглим стало видно з дороги. На молебен зібралося людей небагато – душ шість. Серед них жіночка з портретом полеглого батька в руках. Їх дві сестри залишилося при паралізованому чоловікові старшої. Удвох доглядають хвоорого, виносять на вулицю. Прийшла і баба Раїса. Не могла не прийти: наші хлопці їй допомагають, підгодовують, гас дають. Закрила баба свого Василя вдома, зав’язала мотузкою двері й пішла на молебен. Вона бабця — живчик, а Василь у неї хворий. Збирається посеред ночі чи дня й рушає світ за очі. А поруч наші позиції, мінні поля… Хата у баби благенька, дах побило осколками. Якось напросився в гості: дивуюся, як люди до такого життя пристосувалися. Невеличка пічка, чайник стоїть, каганець у кутку блимає… Нічого не видно. Ні світла, ні газу, а вони живуть.
СНИ НАЯВУ
Перша поїздка — це екстрим й водночас випробування, перш за все, для мене як для особистості, чоловіка. Зі світу, де дім, служба, усталений розпорядок життя, комфорт, потрапляєш до незнайомих людей, де все нове. Тиждень не міг звикнути до навколишніх руїн, їх справжньості. Уранці, увечері, в обід під ногами бита цегла та черепиця. Ти ходиш, і воно нікуди не дівається. Вилазиш з підвалу, дивишся на «Марс», побиті на решето ворота… Перший тиждень не полишало відчуття кіношності довколишнього світу, що все це декорації. Через тиждень до одних одноповерхових декорацій звикав, натомість далі виринали інші, двоповерхові — з проламаними стінами, потрощеними дахами. Потрібно до цього було звикати знову. Здавалося, варто дійти до кінця вулиці, побачити софіти, і все стане на свої місця. Однак…. Місяць одне й те ж — і в першу, і в другу ротацію. Йдеш, небо зоряне, обламані дерева, дорога – нереальна картина. А буває то зоряно, то дощ, і я в плащ-палатці іду й рахую. Оце велика воронка, далі іще одна, а потім дві маленькі, й потрібно повертати праворуч. Потім чуєш генератор працює — значить, прийшов. Відчуття нереальності справді було. Як у якомусь сні чи кіно.
Коли були «на гаражі», то міни падали. Чотири штуки прилетіло якось з «Василька» й хлюпнули метрів за 200. Кулі. У Пісках ми стояли на лінії вогню. Трішки зенітка або кулемет вище візьме – і ховайся. Були періоди, що дров не нарубаєш: кулі свистять, влучають у паркан, дах. Тоді забігали за ріг хапали пару дровиняк і мерщій у підвал розтоплювати «буржуйку». А то чую: щось летить. Кажу хлопцям: «Зона заборонена для польотів, а тут реактивні літаки літають». «Отець,– кричать хлопці,– ховайтеся це снаряд летить». Перелетів і десь у теплицях гухнув. А то десантники з 81 ДШБ. У них на МТЛБ зенітка встановлені. Під’їдуть , чергу випустять у бік противника й драла, а ти чекай «отвєтку». Але і до цього звикаєш, і це минає.
ПЕРЕДЧУТТЯ
Нав’язливі сни мені не надокучали, не турбували й передчуття. Того разу, коли брат Василь дізнався, що вирушаю на шахту Бутівка, то упросив мене і його взяти. Образився: чув, що минулого разу я був на «Зеніті», а його не взяв. Хоча не в моєму бажанні чи небажанні справа, а в тому, що вдвох на передку завжди важче, ніж одному. Для одного завжди місце в машині знайдеться, аби кудись дістатися, удвох — проблема. Однак від Василя не відчепишся, і ми вирішили їхати разом. І трапилося так, що мене схопила підшлункова. Зроду проблем з цим не мав, а тут закололо. Оті всі тушонки, шкварки, сало, консервації на двадцятий день служби дали про себе знати. «Я також колись був кучерявий»,– пожартував лікар, оглядаючи мене. «А я все одно поїду»,– уперся брат Василь. Це було в понеділок удень, а у вівторок увечері дивлюся: шахту Бутівка криє з усіх калібрів. А потім дійшли чутки, що Василя поранило. Два метри він, колишній десантник, не добіг до бункера і йому осколками посікло ногу. Думаю: а якби ми були вдвох, то чудили б ще більше… Коли це сталося, то по мережі розійшлася чутка, що поранило «батюшку», адже брата Василя вважали всі за православного священика.
ГЕРОЇ
Мені зустрічалися герої, але якісь тихі. От Еверест – кіборг, під два метри зростом, з оселедцем. Нашивку кіборга хто небудь носити не буде, а лише той, хто воював в аеропорту. Він, герой України, про свої подвиги не розповідав. А ще жив я в одному підвалі з двома хлопцями – М’ятим і Тихим. Обоє контужені. БМП наїхала одразу обома гусеницями – на дві міни піддірвався. Механіка-водія розірвало на три шматки. На броні сидів боєць, так його відкинуло від машини метрів на тридцять, потовкло на холодець. Тих, хто сидів у бойовому відділенні, лише сильно контузило, але вони залишилися живі. М’ятого й Тихого, напевне, врятувало те, що один з бійців, який воював ще в Афганістані, навмисне відчинив важкі, заповнені пальним, задні двері бехи, хоча командир не раз намагався перед цим їх закрити. Якби вибухова хвиля увірвалася в середину, при зачинених дверях, то розмазала б усіх по стінах, а так вона втратила силу. Тихий і до того відповідав своєму позивному, а після контузії став ще тихішим, вважай, німим. Більше розповідав М’ятий, як знайшли ноги механіка-волія. Тіло з люка витягли, віддерли від броні, а ніг уночі не знайшли. Коли відшукали їх уранці, то нікуди вже не везли, а поховали прямо у воронці. М’ятий пригадує, як повз контужений, як дзвеніло в голові, а командир кричав, аби вони збирали автомати інших, мертвих бійців. Вибухом повикидало міни на мінному полі, а він намагався зібрати їх до купи. А ще він переймався тим, як буде тримати оборону, стрілятиме, якщо з його автомата вибило магазин. А на те, що на ньому «розгрузка» з чотирма «ріжками», він і не зважав.
А ще мені Лариса показувала воронку з хрестом поряд з будинком. Ота, хрещена Дмитра. Вела мене до воронки й розповідала, як сусід до сусіда прийшов по цигарки. Не встигли вони закурити на ганнку, як у двір прилетіла міна. Діти й дружина сиділи в підвалі, а собаку й двох чоловків побило. Господаря будинку поховали в Красноармійську біля родичів, а сусіда Юру, який жив самотньо, закопали прямо у воронці. Хотіли спочатку відвезти на сільське кладовище, але там стріляють, і військові не дозволили. Отож лежить чоловік у воронці, котру позначає дощатий хрест.
ПРО ЛЮБОВ ДО ВОРОГА
Якось одна журналістка мене запитувала: «Скажіть, отче, а люди з того боку — хто вони для вас? Потрібно ж любити ближнього». Якщо людина хоче мене вбити, то я ставлюся до неї як до ворога. Я молюся за те, аби Господь поставив межу їхній злобі. Тому злу, що виливаєится на нас. Вони вільні люди, можуть жити, як хочуть, але вони нам несуть «русский мир», своє бачення світоустрію, а ми ж хочемо жити по-іншому, вільно.