Великодні гостиннці й тепло сердець розвезла по найгарячіших точках війни на Донбасі збірна волонтарська група, що складається з харківян, балаклійців та ізюмчан.
ВОЛОНТЕРИ
Різні шляхи їх привели на війну. Стежка Марини Кисельової розпочалася з Майдану. А потім був кордон з Росією, закрити який кинули молоденьких хлопчиків — контрактників і строковиків.
На початку холодного березня 2014 року їх викинули посеред поля, вважай, голих, босих і голодних. Мешкали вояки в старих, побитих часом наметах, спали на сіні, застуджуючи крижі та нирки…
Отож допомога армії почалася з простих речей: нагодувати вояків, взути й одягти їх.
Шукала з друзями запчастини для старої техніки, ремонтні набори — точніше, гайкові ключі та відвертки, яких бракувало. Опісля у Харківському госпіталі допомагала пораненим, їздила на передову, де й познайомилася з балаклійськими та ізюмськими волонтерами.
Ця мужня жінка намагалася потрапити у найгарячіші точки війни — під Луганськ, Донецьк, у Щастя, Трьохізбенку… Знаючи про це, люди передавали нею синам і чоловікам посилки – мобілізованим і добровольцям. Скажімо, воював там мужній, але невеличкий на зріст чоловік, на якого підходив одяг дитячого розміру. Спробуй підбери на такого берці чи уніформу…
Волонтери передавали потрібне Мариною.
Під час поїздок познайломилася вона з балаклійцями. Найперше – з Миколою Коновалом, який також з перших місяців війни власним мікроавтобусом возить усе потрібне для армії. Спочатку доставляв вантажі під Ізюм, потім під Слов’янськ, а коли наше військо просунулося під Луганськ та Донецьк, то возить вантажі в Піски, Водяне, Тоненьке, на Зеніт та в інші гарячі точки.
Часто у його екіпаж потрапляє колишній юрист міськради, а теперішній фермер Олексій Карнаух з Балаклії. Його волонтерська стежка розпочалася з чуток, що в хлопців, яких поставили охороняти їхню телевежу, навіть води немає. Звісно, перше, що зробив чоловік — це повіз мопедом, яким він щодня прямував на роботу, воду. З Миколою Коновалом вони потоваришували після того, як останній привіз зі Львова освячений величезний національний прапор, який повісили на вежі.
До речі, Балаклія та її околиці вважаються на Слобожанщтині «сепарським краєм», однак, як бачите, живе там і чимало партріотів. Окрім волонтерів, ще фермери, підприємці та прості люди, які останню копійку віддають армії.
Наталія Сухова родом з Куньєвого у сусідній Ізюмщині. Наталка згадує, як вперще зіткнулася з війною. Тоді, спекотного літа, через їхнє село прямували на фронт вояки — засмаглі, в пилюці, спраглі. Один з них попросив напитися води… Потім вони набирали ту воду, молозили її, щоб кинути пластикові пляшки на БТРи, а ще варили кампоти та борщі, якими частували захисників. У волонтерську роботу включилася уся родина – батько, мати, сестра та чоловік. Сім’я мала паї, кілька гектарів земель запасу, які годували отару овець, корів, птицю, кролів, усе це, навіть корова, пішло на допомогу війську.
Колись усі вони допомагали фронту поодинці, а тепер об’єдналися. Наталка пояснює це тим, що два роки війни виснажили країну, спустошили кишені спонсорів, стомили волонтерів, які тепер гуртуються, аби продовжити до останніх сил тягти нелегкого воза.
ГАРЯЧІ ТОЧКИ
Думка, що війна набагато ближче, ніж ми думаємо, приходить вже під Слов’янськом. Там, біля підірваного мосту, нас чекають вояки, які приїхали десь з-під Зайцевого, аби забрати великодні крашанки, паски, медикаменти, обереги та гостинці з дому для хлопців, які стоять посперед незахищеного поля, навпроти терикону. Один з них, рудий, у веснянках, розповідає, що днів чотири тому диверсійна група росіян пробралася вночі на опорний пункт – двох наших бійців зарізали, а один зник, але це чомусь не потрапило до новин. Рудочубий каже, що за кілька кілометрів звідси батьківська хата, йому так хочеться туди заявитися – попаритися в бані, посидіти за родинним столом у чистій білій сорочці, однак він розвертає у протилежний бік заляпану багнюкою невідомого кольору «дев’ятку», і поспіщає в «гарячу точку», туди, де його товариші.
У Авдіївці, яка щодня згадується у вранішніх та вечірніх новинах ще гарячіше. Легендарний командир шістнадцятого мотопіхотного батальйону підполковник Громадський з позивним Борода показує «цяцьки», якими їх частують окупанти — опір'я 82 та 120-міліметрових мін, пузатий снаряд 152 калібру, що не вибухнув.
Сьогодні вдень у промзоні, котру вони захищають, тихо, однак, уночі, коли спостерігачі ОБСЄ поїдуть спати, цю тишу, зазвичай, сепари порушать.
Громадський воював у Щасті, Станиці Луганській, Кримському, Райгородці, Зайцевому, а тепер їхній батальйон перекинули в Авдівївку, де вони з десандниками 81 ДШБ відбивають уперті атаки ворога, який понад усе, хоче відтиснути українців з «Промки». Журналісти часто порівнюють її з Донецьким аеропортом, однак Громадський вважає, що таке порівняння недоречне. Мовляв, там у ДАП, де оборонялися наші українські вояки, яких розстрілювали, були як на долоні, а окупанти наступали під прикриттям, тут же навпаки – сепарам доводиться атакувати по відкритій місцевості. Хоча вони безбожно, застосовують артилерію заборонених калібрів, але втрати у противника, за словами комбата, щонайменше удвічі більші. Підполковникові жаль і тих, і інших, але не в його силах припинити цю війну.
Ще ніде армія не починала й не закінчувала війни,– каже він,– все в руках політиків.
Нещодавно командувач АТО нагородив його та його бійців медаллю «За визволення Донбасу», з одного боку якої зображено на тлі терикону українського вояка з врятованою дитиню на руках, з іншого — георгіївська стрічка поверх якої кольори нашого жовто-блакитного прапора. "Нагородили" комбата і «сепари», оголосивши премію 10 тисяч доларів за його голову та за голови його хлопців – «карателів». На запитання, за що сепари так не люблять Бороду, той відповдає:
За те, що звільнили свою землю.
Раніше, попри всі домовленості, ворог заходив у «сіру зону», нишпорив у житлових кварталах, дачних будиночках, обстрілював мирні помешкання. Це зробити йому було, як раз плюнути, бо окопався ворог за якихось 500 метрів. Коли все це в’їлося в печінки Громанському, під час чергових відвідин його батальйону командуючим, підполковник сказав що потрібно щось робити, адже мешкає в Авдіївці близько 20 тисяч мирних людей… Опісля було дане добро на розроблення операції зі звільрнення «сірої зони». Утримувати її непросто — там суцільний асфальт та бетон, підвалів чортма, аби заховатися, техніка – «колгоспна», тобто переважно та, яку фермери відремонтували й віддали армії…
Ось стоїть вона з простріленим кулями склом, посічена осколками, але ОМПБ-16 утримує «промку», бо розуміє значення визволеної території для перемоги в цій війні.
Ось бачите,– нахиляється над супутниковою картою комбат,– це «промка», а оце дорога… так от, тепер потрапити по ній, скажімо, в Горлівку сепари можуть, в об’їзд через Росію.
Після визволення промзони за батальйоном підтягся лівий фланг, потім правий, що зміцнило нашу оборону й послабило окупантів. За словами Громадського операція піднесла дух українського війська й збила пиху терористів. Річ у тім, що перетин доріг, де знаходиться колишній пост ДАІ, – символ сепарської «революції». Там «смугасті» з усіх усюд збиралися на сходняки, перед тим, як захоплювати державні адміністрації й управління міліції та СБУ на Донбасі. Отож, щоб відбити «символ революції», командування ДНР, на перший погляд нелогічно, жене свою босоту як худобу на кулемети.
… З Авдіївки до відомої шахти Бутівка мимо «Зеніта» розвідники шістнадцятого батальйону женуть «полуторку» з волонтерськими гостинцями на всіх парах по дорозі, яка прострілюється снайперами. Комбат радить туди не їхати, але… Взагалі, існує домовленість з тією стороною – у волонтерів та журналістів не стріляти, але оце недавно група «цивільних» потрапила під обстріл. Що сталося невідомо, можливо, знову російські терористи «обкатують» молодняк, який не в курсі домовленостей. Словом, краще не гадати, а проскочити дорогу на всіх парах, бо береженого, як відомо, і Бог береже.
Шахта Бутівка, як один з акордів симфонії під назвою «Апокаліпсис». Усе тут розтрощено мінами й снарядами, прострелено кулями… Але тут є підвал, де люди живуть у бетонних норах. Чорнозем довкола як глевкий клейстер налипає шарами — не відшкребеш, не відмиєш ні від підошов, ні від бетонної підлоги, де на нарах у кілька ярусів відпочивають бійці. Депресія і в глибині шахти, і на горі, де блакить неба зазирає крізь сірі, проламані набоями, бетонні блоки.
Наші зачепилися за ці шматки бетону й арматури, які «віджали» раніше. Власне, українець не любить віддавати те, що в нього в руках. А українці тут усі, навіть Самурай з Санкт-Петербурга, який воює за Україну. Назад додому, йому вороття немає, а наша держава документально ще не визнала його. Самурай — майстер спорту з карате, але цей позивний йому личить ще й тому, що японський самурай, відомо, навіть коли усі припиняють боротьбу, продовжує свою власну війну.
Зараз на Шахті тихіше, ніж у «промці», однак тиша може бути оманливою. Починає буяти «зеленка», що роздолля для диверсійних груп. Коли зимою в лісосмузі все просвічується, то зараз чаганик стає прихистком для диверсантів. Розвідка ж засікла за кілька кілометрів звідси накопичення бронетехніки та живої сили противника. То, можливо, варто повірити ворожому ефіру, який обіцяє 1 травня, на Пасху, подарунки для «укропів».
А ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ
Скільки перед Великоднем пасок, пиріжків, смаколиків, домашньої страви роздали воякам, нацгвардійцям і спецпризначенцях на блокпостах і передовій волонтери, важко полічити. Не забули й про цивільних. Волонтери, буваючи в цих краях, ніколи не обходять стороною хату пана Леоніда з Тоненького. Його будинок завжди знаходять по прапорові на воротях і шеренгах електрогенераторів у дворі. Їх ремонтує господар обійстя.
Генератор — це не лише світло, а й зв’язок армії. Слухає майстер ефір, просить хлопців попередити, якщо небезпека, і працює. Не дай Боже, якщо ворог захопить Тоненьке, тоді йому життя тут не буде. А людей, які здадуть чоловіка, як й інших проукраїнськи налаштованих людей достатньо. Під українською владою проросійськи налаштовані мешканці почуваються безпечно, а українцям, бувало, навіть за національний стяг і мову розпорювали животи…
Пана Леоніда, який допомагав хлопцям на передовій щось ремонтувати, ми дома не застали. Паску передали його дружині. Вона вдякувала за велекодній подарунок, який тут не купиш, адже магазинни не працюють. Навіть за хлібом потрібно їхати за три-дев’ять земель. Місцевих виручають українські військові та волронтери.
Така ж ситуація і у Водяному, куди харків’яни також завезли паски — не лише для наших військових, а й для пересічних мешканців. Прямо у двір до Миколи Дмитровича та Ліди Василівни, які навчилися жити під обстрілами. Вони звикли до того, що міни падають на городі, вбиваючи молоді саджанці яблунь, а кулі застряють у стніх сараю. Коли починається канонада, то в погріб уже не лізуть. Від долі, кажуть, не сховаєшся.
…Їх турбує лише те, що вже два роки, відколи війна, не можуть зустрітися з дітьми, онуками й правнуками…