На опорному пункті «Фасад», обабіч траншей, – проліски. Синьоокий ряст устелив землю там, де впали на землю краплини крові кременчужанина піхотинця Пугачова. Газети і телеканали, які у травні минулого року наввипередки писали про подвиг воїна, не згадали зараз про ті події. Загиблого бійця у день його народження вшанувала лише природа первоцвітами та його побратими, котрі завдячують Вадимові життям.
ФАСАД
Цей опорний пункт, що вгризся у землю прямо під побитою кулями та осколками стелою з написом «Щастя», як більмо в оці сепаратистів, до яких якщо й не докинеш кашкетом, то можна добре розгледіти з бетонних бійниць через оптику перископа. Он вони окопалися навпроти, під Веселою горою.
Колись не те що Весела гора, а навіть передмістя Луганська були нашими. Потім їх здали. Не після кровопролитних боїв й газових атак, які застосував ворог. Тоді вони вистояли. Відступили до мосту через Сіверський Дінець, впритул до містечка Щастя й Луганської ТЕС, що неподалік, за незрозумілим наказом згори. А там так уперлися, що не зрушиш, хоча Весела гора панує над Фасадом і, здається, змести наш опорний пункт росіянам — раз плюнути. Ворог гатив тут з усього, що мав (а мав він міномети, гармати 152-го калібру, «гради»), кожен Божий день. Та ні, виявляється, не так просто посунути українця, якщо він уперся.
А взяти невеличке Щастя й покласти його за пазуху Путіну, сепарам, мабуть, дуже хотілося. Ні, не саме місто. Навіщо їм мешканці з їхніми комунальними клопотами. Росіянам потрібна була Луганська ТЕС, що дає електрику й тепло не лише для Луганська, а й половини області, що під контролем українців. Уявіть, як би вони шантажували нас!
Аби здобути бажане, вдавалися до різних хитрощів. Навіть, кажуть, через одного з наших олігархів намагалися підкупити потрібних людей, аби ті дали наказ на відступ. Однак чи то генерали з політиками побоялися брати криваві гроші, коли піднявся шум у пресі, чи намір добровольців стояти до останнього вплинула, а місто й міст через Сіверський Дінець залишилися нашими. Від артобстрілів та куль снайперів загинуло тут чимало вояків, а вони не відступали. Тоді, мабуть, і зважилися специ з ГРУ на операцію, яку зірвав ціною власного життя боєць Вадим Пугачов – саме на Галявині Пролісків.
НА ДВА ФРОНТИ
Молодший сержант Володимир Перепелиця, який веде мене до заповітної галявини дуже переживає, аби я не зачепився за якусь розтяжку та щоб зайве не висовувався з траншеї. Не так давно до них знову навідувалася диверсійна група. Коли спрацювала «сигналка», диверсанти шаснули за дерева, а один завагався… Так його Миколайович (позивний воїна) з автомата і завалив. Росіяни свого підібрали, відтягли в кущі, та крові, яка свідчить про вцілення було як з кабана – ціла калюжа. І на тому місці проліски чомусь не ростуть.
А оце кілька тижнів тому вийшов на блокпост сепар — зі зброєю, в уніформі здаватися. Каже, задовбала ця війна, та й перестали платити за службу.
…Врешті-решт добираємося до місця, де загинув Вадим.
– Отут це сталося,– показує на дно глибокої траншеї, де чорнозем перемішаний з крейдяними відкладеннями Юрського періоду, Перепелиця.– Тепер диверсанти, оговталися, посміливішали… Кажуть на суді, що вони сюди забрели випадково… Ви б повірили, що люди, з безшумними «вінторізами» заблукали? А ще в те, що вони вбили випадково Пугачова, всадивши в нього шість чи сім куль.
А чому тоді по заблукалих свої ж гатили з мінометів, аби знищити. Чи не тому що боялися, що ті видадуть таємницю російського тероризму на Донбасі?
Миколайович, якого зустрічаємо на Галявині Пролісків, також не вірить у випадковості. А ще він каже, що коли б не Вадим, то Єрофеєв, Александров і третій, що загинув, вирізали б вартових, а диверсійна група, що ховалася за деревами, винищила б і увесь опорний пункт. Отож дяка Вадиму за збережені життя і нехай земля йому буде як перина.
Власне, ця подія, коли захопили російських диверсантів стала своєрідним переломом в українсько-російській війні. Опісля, як би не заперечували росіяни участі своїх військових в операціях на Донбасі, ніхто їм не вірить. Здавалося, опісля на 92-у бригаду, бійці якої вчинили цей подвиг, посипляться ордени і медалі, натомість мають чимало неприємностей. Нібито вони не пов’язані з цією подією, хоча хто його знає. Гібридна війна може вестися всякими способами.
Катавасія про яку йдеться почалася з того, що у зоні відповідальності 92-ї ОМБр було розстріляно мобільну групу, що боролася з контрабандою. Підозра прокуратури впала на розвідників. Почалися обшуки вдома у бійців не лише в тих, які воюють, а й демобілізованих. Шукали й у комбрига — при дітях, дружині… Хоча, здавалося, який смисл в обшуках, через півроку, коли вже знайти нічого не можливо. Здається нічого й не найшли, однак…
– Протягом півроку йде переслідування військовослужбовців розвідувальної роти, які виконували завдання, про які колись напишуть у підручниках історії, але поки що їхня робота під грифом таємності,– говорить полковник Ніколюк.– Ці люди – патріоти, фахівці своєї справи, з певних невідомих мені міркувань стали заручниками ситуації. Однак я як командир впевнений у своїх військовослужбовцях, отож ми відстоюватимемо правду, яка на нашому боці — вони нікого не вбивали. Звинувачення повинні будуватися не на певних міркуваннях прокурора, а на фактах, які не можливо заперечити чи перекрутити.
Склалася дивна ситуація: з одного боку, командування довіряє бригаді, яка захищає більшу частину Луганщини, з іншого – її командиру доводиться відстоювати правду перед прокурорами.
ДЕТЕКТОР ПРАВДИ
«Поліграф», який ще називають «детектором брехні» нещодавно показав, що відповідь полковника Ніколюка на запитання, чи давав він наказ розстріляти мобільну групу, правдива — ні, не давав. Утім хлопці й без «поліграфа» вірили командиру. У них інший детектор — участь у боях. Комбриг тут, на передку, був з ними під мінними обстрілами, сам стріляв, лежачи в окопі.
За цією ж фронтовою шкалою цінностей вони зважують все, що діється довкола. Внутрішній детектор, скажімо показує, що лейтенант, командир їхнього опорного пункту тепер, а колишній міністр молоді і спорту Дмитро Булатов, порядна людина, щоб про нього не писали: їсть з одного з ними казанка, спить на одних нарах, відбиває разом атаки ворога. Під час одного з боїв його контузило.
Кажуть, тут усі такі — добровольці. От Миколайович, який після поранення в голову, з осколком у хребті повернувся на передок, хоча міг дембельнутися. Отой боєць, показує пальцем на бруствер Миколайович, інвалід зору, не опирався, коли його забирали, а отой 27-річний юнак, який на строкову не годився за станом здоров’я, його на війну забрали аж бігом.
А ще чоловікові за державу «обидно». Каже, грошей тратиться прірва і без толку. От нещодавно телефонував з учебки їхній вояк, котрий вирішив залишитися служити за контрактом. Людину, котра рік провоювала, знаєте чому вчать інструктори, які й близько біля АТО не були? Рівняти рушники, застилати простирадла й ковдри.
– А де ті простирадла й ковдри тут, в бліндажах, де спальний мішок заміняє все,– чухає потилицю Миколайович.
А оце після учебки до них прийшов вогнеметник, який 54 дні освоював «шмели» та «рыси». На навчання також гроші витрачалися. А вогнеметів у них катма. Та й не дадуть їм, на його переконання, зброю, вистріл з якої коштує 13 тисяч гривень.
– Отакий коленкор,– після кожної такої фрази повторює Миколайович, поправляючи щасливого армійського картуза старого зразка, у якому його поранило, але не вбило.
Коли, каже, воювали, командували сержанти, а тихо стало — перевіряючих полковників наїхало, як собак нерізаних. Один такий штабіст вишикував їх, щоб запитати, хто з них хоче на контракт. Усі — мовчать. Тоді «Миколайович» і собі попросив слова. «Хлопці,– звернувся він до побратимів,– якщо почнеться війна, то навіть без контракту хто тут залишиться?» Усі підняли руки, що здивувало полковника.
А дивуватися нічого. Зараз вони УПА — українська паперовава армія, головне завдання якої паперотворчість. От недавно, їх зобов’язали заповнювати журнал відвідування бані. А ще звіти, рапорти… Це, звісно не до вподоби фронтовикам. Вони вважають, що за таких умов, повинна тут стояти не армія, а погранці та нацгвардія. Якщо ж війна, широкомасштабний наступ, то вони знають за що воюють. За словами Миколайовича не за Порошенка з Яценюком, «не за 450 х… у Верховній раді, що голосують за підвищення тарифів», а за українську землю.
– Ці прийдуть і підуть і про них забудуть, каже старий воїн, – а земля і люди на ній залишаться.