Вступ
У минулому році в місті Чугуєві демонструвалась восьма документальна виставка із серії «Чорнобиль Я там був». Це мій авторський проект, головна мета якого полягає в тому, що необхідно встигнути записати особисті свідчення учасників ліквідації найбільшої за всю історію людства Чорнобильської ядерної техногенної катастрофи про те, як насправді було в тому атомному пеклі, доки свідки ще живі; необхідно опрацювати ті рідкісні і по-своєму унікальні любительські фотографії того часу. Але це лише перша частина завдання. Інша і найскладніша – як ті унікальні свідчення ліквідаторів перетворити у ДОСВІД. Абсолютно зрозуміло, що прийде час, і колись покине цей світ останній ліквідатор, і прийдуть інші, і перепишуть на свій лад ту страшну чорнобильську правду, бо так вже не раз було в нашій історії. У такий спосіб продовжується ланцюг того, що ми нічому не вчимося. Отже, у наших дітей і дітей наших дітей обов’язково буде свій «чорнобиль», або своє «ато»…
П'ять років тому, коли починався цей проект, майже усі чорнобильці трохи посміювались над автором. Звичайна на фоні запеклої і затяжної боротьби з черговим урядом за свої соціально-економічні права ідея документальної виставки, а потім іще і створення музею, виглядала серед моїх чорнобильських побратимів трохи смішно і недоречно.
Та з часом цей проект став своєрідним явищем, принаймні у чорнобильському середовищі Харківської області. Сформувалась певна модель проведення виставки. Мова йде про обов’язкову церковну панахиду за померлими, передача «естафети» від крайнього району іншому, де буде наступна виставка. Та найголовніше те, що виставочні експонати почали передаватись на вічне зберігання до місцевих краєзнавчих музеїв. Крім того, у багатьох районах області місцеві чорнобильці демонструють виставку по школам.
За цей час і автор продовжував вчитись, врешті, можу сказати, що це жорстке і страшне навчання. Там, в маленьких селах, помирають у страшних муках і всіма забуті ті, «що врятували світ» (цитата із офіційних промов різноманітних очільників).
У автора, як журналіста і чорнобильця, сина фронтовика, укріпилось переконання, що лише критична правда, та «окопна правда» мого батька і великого українця, представника «лейтенантської прози» шістдесятих років минулого століття Віктора Некрасова, автора культової книги «В окопах Сталінграда», повинна бути ключем на тих документальних виставках. Врешті, нещодавно блискуча білоруська письменниця Світлана Алексієвич за стиль «окопної правди» отримала найпрестижнішу в світі Нобелівську премію.
Так, крім збирання різного архівного матеріалу і фотографування, я записував на електронний носій спогади ліквідаторів. Сьогодні це в історіографії називається «усна історія» і визнається як академічний спосіб дослідження. Таких, в більшості щирих, критично правдивих спогадів у моєму архіві більше двох тисяч.
В тих записах мої герої говорять те, що не входить в офіційний перелік Чорнобильської ядерної катастрофи. Як мені живеться з цими людськими правдами, то інша розповідь…
Виставка «Чорнобиль я там був» в місті Чугуїві
В документальній виставці, що демонструвалась в чудових залах чугуївського музею ім. І.Є Рєпіна, багато чого було по-новому. Я вперше помістив в численних композиціях авторські тексти чорнобильців. Тексти жорсткі і правдиві, часто зі словами не дуже літературного шибу. В одному місці, і я визнаю, що не на часі, була допущена мною помилка, напевно політична. Це слова капітана, сина чорнобильця, який загинув на війні в Донбасі, адресовані вже своєму молодому сину. Він говорить, що мріяв, щоб той служив в українській армії, але не сьогодні… (далі не буду цитувати по відомим причинам). На той час я ще не був у зоні АТО, про це трохи далі…
Відкриття пройшло чудово, було багато моїх чорнобильських побратимів. Я задав питання одній місцевій вчительці: «Як запросити школярів? Врешті, вони повинні бути головними глядачами». Відповідь моєї знайомої мене приголомшила: «В наших школах ніхто і ніколи без команди нічого не робить». Дарма. Я трохи побігав по кабінетам – і незабаром прийшов на виставку місцевий шкільний глядач.
Перша зустріч на виставці із школярами для мене була шокуючою. Я розгубився і не знав, як молодим людям, які не знають хто такий письменник Михайло Булгаков (в контексті прикладу «розруха (чорнобиль) в головах»), щось розповідати про Чорнобиль. На другий день на допомогу я запросив цілого професора із педуніверситету. Врешті, і він визнав, що теж не знає, як оту страшну чорнобильську правду переплавити в ДОСВІД ДЛЯ МОЛОДОГО ПОКОЛІННЯ. Тим паче, що у сьогоднішніх школах із залізобетонною міцністю укріпилася міфотворча модель Чорнобиля. Дійсно, після вивчення численних сценаріїв шкільних чорнобильських заходів не те що плакати треба, а просто охоплює несусвітній відчай. За плаксивими віршами і надривним пафосом похована правда про Чорнобиль. Як не згадати сумну тезу «подібне породжує подібне»…
Перед тим, як перейти до ключової події, ще один чугуївський приклад.
Так трапилось, що після декількох відвідин зони АТО, мені довелось приймати участь у створенні шкільного музею про бійців 92 ОМБ в місті Чугуїв. Я застосував той же методичний принцип, що і для створення чорнобильських виставок – авторське свідчення (фото, кіно). Правда без відповідних рекомендацій до бійців так просто не достукаєшся. Як там не було, та шкільний музей відкрили, де авторські фотознімки сучасних фронтовиків були вражаючими. Але я знову почав запитувати (на цей раз сувору директрису школи), а що ж далі, треба добавляти спогади і таке подібне. У відповідь я отримав текст, в якому сконцентрована вся сутність сучасної української школи: «Мы выполняем государственный заказ и без соответствующих команд ничего не делаем»…
Вчителька історії Малиновської гімназії проти чорнобильців
Зателефонував схвильований і збентежений чорнобилець з селища Малинівка. Після демонстрацій виставки «Чорнобиль я там був» у п’яти школах міста Чугуїв і району її розмістили у місцевій гімназії. Але втрутилась розгнівана вчителька історії і оголосила експозицію «сепаратисткою» і як таку, яка не відповідає сучасним вимогам декомунізації. В цілому аргументи вчительки зводились до наступного: присутність пам’ятника Леніну (фото 1986 р., де солдат вимірює приладом рівень радіоактивного забруднення пам’ятника світовому пролетаріату, що розташований біля Чорнобильського райкому партії), сучасні фото чорнобильських ветеранів у формі радянських офіцерів (у одного з них сьогодні два сина воюють в Донбасі), фото-триптих чугуївської медсестри, де вона в чорнобильській зоні відчуження (фото 1986 р.), і через рік вона в труні – це не можна дітям показувати, ну, і, звичайно, жорсткі авторські тексти з деякими «відповідними словами».
І була зустріч делегації чорнобильців, до якої входили заступник Харківської обласної організації всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» Віктор Жигаєв; полковник у відставці, який тричі був у Чорнобильській зоні відчуження Володимир Романков; полковник у відставці Юрій Шумченко; Микола Шкіль, у якого за плечима війна в Афганістані і Чорнобиль – це його сини на донбаському фронті, і це він автор згадуваного тексту з місцевими начальниками. Довго всі розмахували руками в центрі Чугуїва, врешті, поїхали до Малинівської гімназії, послухати і побачити місцевого стражу історичної правди.
Нас зустріла трохи розгублена симпатична директриса і повела до класу історії.
Наш прихід господарку кабінету не здивував – перед нами постала з гордовито піднятою головою жіночка середніх років. Це я трохи пізніше зрозумів, що впевненість їй надихали вірно і по ранжиру розміщені плакати видатних українців і, головне, гасло зі словами Олександра Довженка: «Сучасне – завжди на дорозі з минулого в майбутнє». В подальшій нашій розмові теза «сепаратизму» зникла (очевидний абсурд), залишились морально-етичні принципи сучасної педагогіки, які всі по-різному тлумачили. Особливо гарячі суперечки точились навколо багатостраждальної ПРАВДИ та про її дозування (як у сиропі) для дітей різного віку. Я особисто не зрозумів, де той критерій доступної і дозованої правди для сучасної інтернетівської шкільної молоді, яка крім всього іншого, як і ми всі, живемо у так званій інформаційній війні. Не знає відповіді і той професор-педагог, якого я запрошував на виставку. А дійсно, чого заморочуватись, коли вже існує сформований, зручний для всіх чорнобильський МІФ, яким без проблем можна продовжувати виховувати підростаюче покоління. А те, що вони обов’язково зустрінуть свої виклики, як і мій батько в 1941 році, як і ми в 1986 році і як наші діти і онуки сьогодні війну на Донбасі – зненацька, непідготовленими і ненавченими – то вже будуть, як кажуть, їхні проблеми…
PS. За останні три місяці я обійшов десятки владних кабінетів у пошуку підтримки створення у місті Харкові справжнього класичного чорнобильського музею. Більшого приниження я в своєму житті ще не зустрічав…