до дня народження Юрія Шевельова-Шереха
Кажуть, саламандра живе у вогні.
Будинок під знаком Саламандри з’явився в Харкові під час палахкотіння великого вогню Першої світової війни вдалині і буквально напередодні спалаху великого вогню власне тут – того спалаху, що його принесе революція. Цей дім будували швидко і гаряче. Розповідають, що зовнішнє оздоблення стін робилося й у холодну пору року: ділянку стіни накривали величезним брезентом, а на риштуваннях ставили грубки-«буржуйки» – і посеред холодного міста робітники в легких сорочках декорували кам’яну оселю Саламандри. А у вогнях грубок малі й непомітні саламандри нетерпляче очікували приходу під їхній знак тих, для кого вогонь обернеться вогнищем. Хатнім вогнищем. Маленький вогонь…
І поки великий вогонь наближався в просторі і часі, до маленького вогню прийшли люди, і з ними семирічний хлопчик – вони були серед перших, хто приручив маленький вогонь під знаком Саламандри. Малого називали Жоржик – так, наче в самому його імені лунало веселе потріскування вогника.
Зрештою, Жоржик з часом мав частіше зватися Юрою, але подібний звук, тихе шипіння лагідного вогню, лишиться з ним на все життя у прізвищі. Будуть змінюватись інші звуки, крім оцього першого, тихого-вогняного. Шнейдер. Шевельов. Шевчук. Шерех. І за багато років, уже після прощання з харківською Саламандрою, іскра імені полине далі й зазвучить у світовій науці: «Джордж». George Y. Shevelov.
А перед тим будуть дні з іменем Юрій під знаком Саламандри. Вони складуться у двадцять сім років. Від вогню до вогню. Перший вогонь замахнеться на весь світ («мировой пожар раздуем!») і… стисне його з матір’ю життєвий простір до крихітної кухні (виселивши з кімнат, щоб не були великими панами). Другий вогонь – вогонь Другої світової – буде метатися через усю Європу, і в Харкові ми врешті крізь час помітимо цей крок, цей початок руху. Юрій вийде з-під знаку Саламандри, щоб не повертатися сюди дуже довго, мстивий вогонь пожере його залишену тут наукову (і не тільки) бібліотеку, а він рушить крізь полум’я з думкою про життя поза полум’ям. І все скінчиться добре. Тому що…
Так, тому що він сам став саламандрою. Харківською саламандрою ХХ століття.
До того, як почати вибиратися з полум’я, харківська саламандра навчилася за ті роки розпізнавати знаки вогню. Свою кохану Соню Вассер він перейменував на Соню Фоєр, кажучи, що в ній стихія вогню прибрала собі найменш відповідне прізвище. Але це з особистого. А суспільно він жив серед великого вогню, палахкотіння прапорів і метафор пожежі. Він прочитував вогняні знаки пропаганди і відчував структуру того вогню. Він не давав тому вогню випалити свою душу – і так ставав саламандрою.
Він писав про поета Тичину, поета-не-саламандру, який сахався вогню і у великих очах якого зблиски того полум’я відбивалися.
Стихія вогню, який метався Європою на початку 40-х, застала його в будинку під знаком Саламандри – і випробувала своєю протилежністю, диким холодом зими. «Вилізти з саморобних спальних мішків вимагало зусилля надлюдського», – писав він у спогадах про життя в позбавленому будь-якого тепла і світла домі під час німецької окупації. Вилізти, щоб добути палива і погодувати вогонь. Щоб лишитися живим. Щоб лишитися саламандрою.
Стихія вогню завирувала навколо нього у дорозі на захід, у німецькому Пляуені, коли черчиллівські літаки скидали на місто тисячі бомб. Але він уже став саламандрою, він уже вибирався з вогню. Вибирався до своєї наукової праці, до своїх трактатів і символів – тільки не до алхімії, як належало б саламандрі, а якраз навпаки, до великої справи: перетворити препаровану перед тим і загнану в ідеологічну пробірку українську мову та культуру на живу істоту.
На це було попереду багато часу. Бо саламандра вижила у вогні…
…У 2001 році вогонь спалахнув у місті, де він мешкав. У тому місті впали від вогню вежі-близнюки. І це була остання земна осінь професора зі світовим ім’ям, старої харківської саламандри. Він відійшов наступної весни.
А у 2013 році в місті його молодості й місті його думок на будинку під знаком Саламандри з’явилось його обличчя. Теж була осінь. І тієї ж осені обличчя було збите зі стіни. Без вогню. Так, здавалося, що те збиття обійшлося без жодної іскри; на фотокадрах, яких збереглося так мало, є тільки постать у капюшоні, замашний рух, обличчя харківської саламандри внизу, на рівні землі, іронічний погляд з дошки.
І ніяких іскор. Ніякого вогню.
Ніякого вогню?
Як і після побудови дому під знаком Саламандри, вогонь через історично коротку мить палав.
І коли я дивлюсь на фото вогнів у бочках київського Майдану, я точно знаю: у тому вогні живе і він, харківська саламандра.
Той, хто чує цей вогонь, чує в ньому і його,
харківської саламандри,
ШЕРЕХ.