Через рік війни, перед обіцяним, але ще не реальним «дембелем» їх, дюжину вояків, 92-ї окремої механізованої бригади, більшість з яких дивом вижила під Іловайськом, врешті-решт нагородили. Поки що не державними нагородами, а медаллю «За жертовність і любов до України», що заснована Українською правосласною церквою Київського патріархіту. Серед нагороджених і троє героїв з позивними Дядько, Мураха та Малюк. Вони кажуть, що Іловаськ — це таке жахіття, про яке і згадувати не хочеться.
Колишній підприємець з Люботина, а після мобілізації до лав українського віська молодший сержант і водій БТР з позивним Дядько стверджує, що у тій, третій хвилі мобілізації, з якої була сформована їхня перша ротна тактична група, більшість була добровольцями.
Ну, і хлопці ж були,– каже він,– ну, і хлоппці. Більшість добровольці. Ми знали, що йдемо захищати Україну, її честь і незалежність. Техніка, звісно була нікудишня. Це недавно після капітального ремонту ми отримали БТРи, які з Башкирівки до Щастя своїм ходом добралися, а тоді, дорогою до Іловайська частина машин вийшла з ладу. Але ж хлопці були мотивовані, справжні чоловіки.
Він стверджує, що вони не знали куди йдуть, для чого. Офіцери, ті, мабуть, відали, а сержантам і рядовим цього знати «не положено». Це вже потім з’ясується, що вони три дні білукали по донецьких степах, шукаючи шпаринку через яку можна було би прорватися на допомогу нашим оточеним добровольчим батальйонам та іншим військовим формуванням. Натомість нарвалися на засаду. Тоді й виникла підозра, що їх хтось навмисне туди завів. Ворог гатив з усього що мав на озброєнні: градів, мінометів, гармат…
У мого БТР-70 вийшов з ладу один з двох двигунів, звичайний і крупнокаліберний кулемет,– каже дядько. – Це вже була не бойова машина, а невідомо що. Тоді командир наказав полишити БТР… У тому місиві всі техніка тактичної групи була знищена.
Колишній охоронець із Змієва, а зараз снайпер з позивним Малюк, говорить, що їх знищували з дев’ятої вечора до четвертої ранку. Він снайпер, під час служби в лавах української армії закінчив елітну школу снайперів. Він добре стріляє, але що він міг вдіяти з рушниці СВД проти «градів». Це така дивна війна артилерії, коли ворога ти не бачиш, а він вбиває тебе. Малюк каже, що з тих подій мало що запамятав, можливо черед паніку, котра опанувала більшістю вояків. Утім у цьому хаосі чоловік думав не лише про себе, а й про пораненого товариша, якого він витяг з-під вогню.
Знаєте, якщо хтось і герой серед нас, то це Мураха, який врятував п’ятьох поранених,– показує в бік чоловіка у чорній футболці Малюк.
Я не герой, просто так вийшло, що мене не зачепила ні куля ні осколок,– каже Мураха.– Мені Бог дав, що я не був поранений і пішов виручати хлопців.
Мараха згадує ту сліпу ніч, коли доводилося навпомацки нащупувати рани. Мацнув… а там лежить обгоріле тіло. Торкнувся до іншого, немає пульсу, у третього спочатку пульс був, але озвавшись, за якусь мить боєць затих.
– Поряд хтось стогне,– продовжує Мураха,– запитую: «Що з тобою, браток?» А він каже: «Ось бік і нога поранені». Я торкаюся до стегна, а воно липке від крові.
Потім Мураха почав кричати, кому потрібна допомога. Озвався один боєць у темноті, інший. Чоловік почав різати на шлеї сумку з–під гранат і перетягувати ними рани.
Так дав Бог, що мені вдалося зупинити кров і всі п’ятеро, перев’язаних мною вижили,– каже Мураха.– Уявляєте, один з цих хлопців, після того, як йому перебило тазобедрений суглоб пройшов ще метрів з 20 і лише тоді втратив свідомість. Отакі там були хлопці, ніхто не хотів здаватися…
Спочатку казали, що тоді загинуло й пропало безвісти більше двадцяти бійців, тепер, коли дехто знайшовся, кажуть про п’ятнадцятеро полеглих у тому першому бою. Мураха стверджує, що загиблих могло би бути й більше, якби не командир танка, позивний якого він забув. Коли нашу розвідувальну машину пробило наскрізь, а в САУ зірвало башту і вона відлетіла вбік, командир танка не розгубився й почав стріляти, поки був боєкомплект. Знищив дві БМП, а потім, уявляєте, контужений, ще клав снаряди за снарядом точно в ціль… Виходили вони групами, орієнтувалися, вважай, по зірках. Пройшов не один тиждень, поки трішки оговталися. Потім воювали під Шастям, інших місцях.
Багато хлопців за цей рік загинуло,– каже Мураха,– ми, хто залишився живим, змінилися. На жаль, коли повертаємося додому, бачимо, що суспільство не змінилося. Корупція і далі роз’їдає суспільство: хабалництво, здирництво процвітають. Пільг своєчасно не доб’єшся, обіцяної землі — також… А ми ж хочемо бачити щасливу, вільну Україну. Правда, хлопці?