Він не згорів у підбитому танку на Курській дузі, не потонув у загаченому трупами Дніпрі під час форсування ріки, вижив у концтаборі Маутхаузен, куди потрапив після втечі з полону, і з якого можна втекти лише через трубу крематорію. Взагалі, народжених у 1923 році чоловіків після війни залишилося всього 3 відсотки. Гаврило Павлович Шевченко не думав, що доживе до війни з тими, за кого він воював.
Останнього живого ветерана Другої Світової села Івано-Шийчине Гаврила Павловича Шевченка ми вдома не застали. Посеред двору спав чорний, кудлатий, з білою плямою на грудях пес. Він блимнув на директора місцевого господарства Олександра Шубу своїм добрим оком, і впізнавши свого, не став гавкати. А якби й став, то хіба б міг розповісти, куди оце подався його 92-річний господар?
– Та був я оце недалечко,– опираючись на ковіньку зізнається ветеран після повернення.
— То ви ще нівроку козак? – жартую.
— Та яке там нівроку,- говорить він.– Серце от через війну на Донбасі нікудишнім стало, а ще в мирнулому році…
Торік, він ще їздив на трактторі Т-16. Знаєте, тому, у котрого прицепчик спереду кабіни. Роботи ж у селі вистачає. Поки тримав корову, то возив для неї зелень з посадки. Чи дрова привезти, чи город запорати – усе тракторцем… Тепер-от, мовляв, трактор продав, так хоч покерує. Цього року скомандував доньці сіяти ячмінь. А без тракторця як? Довелося звертатися до голови. Не встиг і слухавку покласти, а Олександр Миколайович прислав «колгоспний» трактор запорати город.
— Він у нас людяний,- хвалить директора ветеран.– До Дня Перемоги і мішок цукру, й олію, і рибу з господарських ставків, і продуктовий пайок його хлопці у двір завезуть, і 200 гривень… Хоча тут діло не в харчах, а в увазі.
Війна, на яку Гаврило Павлович потрапив 18-річним хлопцем навчила цінувати
і добрі вчинки, і добрі слова інших людей. Якби не це, то, мабуть, не вцілів би ні на фронті, ні в концтаборі Маутхаузен. З народжених у 1923 році вижило на тій війні усього три відсотки мобілізованих. У тих кількох відсотках і він. А тепер скільки їх залишилося? І не лише народжених у 23-му. Колись на 9 травня в Івано-Шийчиному до пам’ятника полеглим приходило 54 фронтовики. А тепер, якщо доживе, буде лише він один.
Якби я був кінорежисером, то напевне, зняв би фільм про Гаврила Павловича. Спочатку камера тримала б у фокусі усю планету з її війнами. Потім ракурс звузився б до України, де війна не з заходу, а зі сходку постукала прикладом у двері внуків і правнуків тих, хто воював 70 років тому з нацизмом. Насамкінець об’єктив зупинився б на сільському майдані посеред якого встановлено пам’ятник минулій війні. Біля нього – столи, застелені білим, а за столами зібралося сотень з п’ять селян. Літніх і молодих. На чільному ж місті сидить Гаврило Павлович і розповідає про війну, не кіношну, а справжню, і всі його слухають.
Не вірите, що стільки людей в Івано-Шийчиному збереться на День Перемоги? Даремно. Ні, таки був час, що й справді, десяти душ на мітинг не могли зібрати, але Миколайович, тобто голова, зметикував своїм селянським розумом, як вплинути на процес і почав накривати столи посеред села, біля пам’ятника полеглим на День Перемоги. Власне, на Трійцю, коли згадують родичів, в Україні християнській як колись і в дохристиянскій чинили саме так. То чому б не відновити традицію, пом’янути полеглих подібним чином 9 Травня. Спершу дехто приходив, аби скуштувати безкоштовного козацького кулешу та поласувати шашликом. Ну, і сто грам випити. А тепер людей сильно і припрошувати не треба. Знаєте, каша чекає у стороні, а вони стоять і слухають про війну.
Про що б розповідав Гаврило Павлович, якби був отой фільм? Спершу, напевне, як вони у дванадцятьох гнали за Волгу евакуйованих корів та бичків. Догнали аж до Воронезького Калача. Скільки тоді черед, отар і табунів гнали з України на російску територію, щоб солдат не воював на голодний шлунок під Сталінградом, за який саме розгоралася битва. Хтось ці стада тоді рахував?
Потім згадав би, як прийняв бойове хрещення на Курській дузі вже будучи механіком-водієм танка Т -34, який створили у Харкові. Його танк тоді вперше підбили й він ледве у ньому не згорів. «Там сила силенна танків було на полях — і наших і німецьких,– згадує ветеран,– як чорні гробики стояли».
Потім, на іншому танку форсував Дніпро. Там наших загинуло, не дай Бог. Трупи пливли як снопи по Дніпру. Уночі переправлять на протилежний високий берег і навчених і «чорносвитників», набраних у польових військоматах в українських селах, а вранці німець прижме — кого поб’є, а кого в полон забере. Дніпро червоний був від крові.
Там і його екіпаж потрапив під час розвідки боєм у полон — стрілець-радист Васька з Гомеля, командир Гигорій з Тернополя, і заряджаючий Петро з-під Ленінрада. Вони заїхали у тил до німців кілометрів на 30 і підірвалися на мінах. Він виліз з підбитого танка і потрапив у полон. Пораненого його сяк-так перев’язали й погнали в тил. Тоді й утратив дві бойові нагороди — медалі «За бойові заслуги» та «За відвагу».
Тікав з полну. Піймали в Білорусії і вже відправили до Австрії у табір Маутхаузен, який був призначений для злісних утікачів. Майже два роки носив смугасту робу з номером 39810. З цього табору, як жартували в зондеркоманді, можна було втекти тільки через трубу крематорію. Таким чиному «втекли» у кращий світ 122 тисчі таборян, 32 тисячі тобто кожен четвертий колишні радянскі громадяни. Щонайменше третина — українці. Важка робота в камерноломнях і годування, як згадує Гаврило Павлович, баландою з «кульраби» (капуста кольрабі) не давали шансів на виживання. Вижив завдяки чеським німцям, які отримували посилки і підгодовували «Гришку». Посилки отримували всі: югослави, чехи, французи, окрім радянских, адже Сталін сказав, що у нього немає полонених, а є лише зрадники.
Їх визволили американці 5 травня 1945 року. Опісля буде ще довге диття: фільтраційний табір, перевірки особістів тричі на день, три роки служби мотористом в авіаполку, де наші льотчики літали на американських «Аерокобрах» та «Кінгкобрах»… А потім робота на землі, яка не робить багатим, а робить горбатим. Його торкнувся Чорнобиль, що укоротив віку зятеві, котрий дезактивував заражену техніку, а тепер ветеранові укорочує віку ця війна, яку розв’язали проти його онуків і правнуків ті, кого він вважав братами.
Йому так хосчеться і тут дожити до Перемоги…